Дайте мені ще раз із онукою попрощатися.
Чоловіки перезирнулися, але сперечатися з дідом не стали. А Матвій Андрійович уже дрібними, швидкими кроками йшов до них.
— Яка ж ти гарна, лебідонько моя, Ксюшенько, — прошепотів він, схилившись над обличчям дівчини.
Ксенія лежала вся в білому, тиха й світла. Біла сукня нагадувала весільне вбрання. Старий машинально провів долонею по тканині, розправляючи складки, і раптом пальці його зачепили щось маленьке, сховане всередині.
Матвій Андрійович і сам не зрозумів, чому затремтів. Він обережно дістав знахідку й розгорнув її. Це виявився не листок, а крихітна фотографія. На знімку усміхалася світловолоса дівчинка років десяти — з живими очима й трохи лукавим поглядом.
Старий зблід так сильно, що ледь не впав. Він учепився в край труни, щоб утриматися на ногах.
«Господи, звідки тут ця світлина? Хіба таке буває? Невже сон був не просто сном? Ні, треба повернути назад. Нехай лежить із Ксюшею. Від гріха подалі. Нехай усе залишиться як було», — майнуло в нього.
Але залишити все як є він не зміг. Думки відразу вп’ялися в нього, не даючи дихати. Вони шмагали його, мов загнаного коня. А внутрішній голос суворо, майже грізно сказав: «Як ти можеш відступити? Син тебе просив. Як потім перед ним і перед Богом відповідатимеш?»
«І справді… що ж це я?» — наче отямився Матвій Андрійович.
— З’ясую, — ледь чутно прошепотів він. — Я ж інспектором був. Хай старий, але голова ще на місці. Значить, рано мені зовсім здаватися.
Від тієї миті, як старий побачив фотографію дівчинки, всередині в нього ніби щось перевернулося. Він став сам не свій. На поминках сидів блідий, нерухомий, мов восковий.
— Дід зовсім від горя глуздом зсунувся, — шепотілися за його спиною. — З якоюсь карткою ходить, усіх питає, хто це.
— А що йому ще лишається? Сам лишився, зовсім сам. От і метається, як звір у клітці.
Матвію Андрійовичу було боляче це чути, але він розумів: збоку, мабуть, усе так і виглядало.
Він намагався дізнатися, хто поклав фотографію в труну Ксенії. Але нікого не знайшов. Усі жінки, які допомагали одягати покійну в білу сукню, відхрещувалися й клялися, що нічого не знають.
Змучений страшним днем, розбитий і нещасний, Матвій Андрійович ледве дістався додому. Він мріяв лише про одне — впасти на ліжко, заснути міцно, без снів, забутися хоча б на кілька годин. Але тривожні думки вже чатували на нього й знову не дали спокою.
— Нічого я не знайшов, — розгублено пробурмотів він у порожній кімнаті.
«Значить, шукай далі, — ніби відповів внутрішній голос…
