— Сина не повернеш, то хоч онуку знайди».
Матвій Андрійович мало не зі сльозами втупився в одну точку. Він не знав, що робити далі. І спитати було ні в кого. Але раптом його осяяло.
Марина. Дружина Романа. Єдина з близьких сина, хто ще залишався живим. Вона могла щось знати.
Старий не любив її й майже не бачився з нею. Востаннє вони зустрілися на похороні Романа дев’ять років тому. Пихата, самовпевнена, вона тоді навіть не підійшла до свекра.
Тепер Матвій Андрійович зненавидів її ще дужче. Як можна було не приїхати на похорон власної доньки? Він же надіслав їй повідомлення відразу, щойно Ксюші не стало. Але, хай там як, наступного ранку старий вирушив на вокзал і купив квиток на найближчу електричку до міста.
Півтори години дороги минули в тяжких думках і спогадах про сина. Заради спокою Романової душі Матвій Андрійович був готовий на все, поки ще міг ходити цією землею.
З адресою він не помилився. Та сама новобудова, де колись Роман купив простору трикімнатну квартиру. Тільки будинок уже встиг потьмяніти, обшарпатися, втратити колишній блиск. Усе з часом ветшає — навіть міцні стіни. Що вже казати про людські стосунки, а стосунки в Матвія Андрійовича з Мариною завжди були непростими.
«Вона й раніше була пихатою грубіянкою, — думав старий, піднімаючись на потрібний поверх. — А тепер, мабуть, зовсім озвіріла».
Але те, що він побачив, перевершило всі його сподівання. Після трьох наполегливих дзвінків двері відчинила жінка такого жалюгідного вигляду, що в ній важко було впізнати колишню Марину. Перед ним стояла опущена, спита людина.
Синюшне, опухле обличчя. Порожні очі, майже сховані під важкими мішками. Брудне, сплутане волосся. На худому тілі висіло старе шмаття, що колись, мабуть, було домашнім халатом. Вона ледве трималася на ногах і намагалася сфокусувати каламутний погляд на гостеві.
— Ви Марина? — нарешті видавив Матвій Андрійович.
У старого перехопило подих. Упізнати в цій істоті колишню Марину — доглянуту, яскраву, модну — було майже неможливо. На мить він навіть розгубився і не зрозумів, що казати далі.
Жінка сама повернула його до реальності.
— Ну Маринка. І що? А ти звідки припхався, старий? — буркнула вона, дихнувши йому в обличчя важким перегаром.
— Боже мій, — жахнувся Матвій Андрійович. — Допилася до того, що навіть мене не впізнає. Як же з нею Ксюша жила? У голові не вкладається.
Він змусив себе зібратися і твердо сказав:
