— Я поговорити з тобою прийшов.
— Чого? Це ти мене з ліжка підняв, щоб із самого ранку мізки виносити? — роздратовано верескнула Марина.
Матвія Андрійовича до глибини душі обурила її поведінка. Він ступив ближче й злегка струснув її за плечі.
— Отямся ти, Марино! Не впізнаєш мене? Зовсім пам’ять пропила? Я Матвій Андрійович, батько Романа, твого чоловіка.
Марина здивовано витріщилася.
— То це ти? — протягнула вона крізь зуби. — І чого тобі треба? Кажи швидше й забирайся.
Старого пересмикнуло від її слів. Він не витримав і підвищив голос:
— На що ти перетворилася, Марино? На людину вже не схожа. Як ти могла не приїхати на похорон доньки? Я тобі відразу написав, щойно Ксюші не стало. У тобі хоч щось людське лишилося?
— Не смій мене соромити, старий! — заверещала Марина. — Не на ту напав!
«Ось тепер упізнаю колишню крикливу хамку», — похмуро подумав Матвій Андрійович.
— На похорон, кажеш, не приїхала? А навіщо мені приїжджати? — раптом хрипко всміхнулася вона. — Ксюха мені не донька. Так, приблуда. Не стало її — ну й не стало. Менше рота годувати.
Матвій Андрійович застиг із відкритим від жаху ротом. Зміст цих слів дійшов до нього не відразу. А коли дійшов, йому здалося, що підлога йде з-під ніг.
Марина, помітивши його потрясіння, гидко розсміялася.
— Ну що, старий, проковтнув? Думав, твій Ромка герой небачений? А він мені за все життя навіть дитини дати не зміг. Слабак.
У Матвія Андрійовича було залізне правило: не кривдити жінок і дітей, тим паче не піднімати на них руку. За всі свої сімдесят п’ять років він жодного разу цього правила не порушив. Але того дня не витримав. Гидоти на свою адресу він стерпів би, але коли Марина почала ображати Романа, серце старого здригнулося від болю й гніву. Його син був чесною людиною, справжнім чоловіком, і бруднити пам’ять про нього Матвій Андрійович нікому б не дозволив.
Він ударив Марину долонею по щоці. Та від несподіванки відсахнулася до ліжка і вже значно тихіше пробурмотіла:
