— Сергію, у вашому домі майже щодня чути плач, — сказала сусідка, перехопивши його біля хвіртки. — Дівчинка так кричить, ніби просить про допомогу.
Спершу він лише роздратовано всміхнувся. У домі нікого не мало бути: він на роботі, дружина на зміні, донька в школі. Але сусідка не відступила. Вона говорила не як людина, якій ввижаються звуки за стіною, а як та, що вже надто довго слухала чужу біду й більше не могла мовчати.
За кілька днів Сергій удав, що поїхав, як завжди. А потім залишив машину осторонь, повернувся через задній вхід, пробрався до спальні й, почуваючись безглуздо й соромно, сховався під ліжком.
Спочатку в домі було тихо. Так тихо, що чути було, як десь на кухні зривається з крана важка крапля.
А потім грюкнули вхідні двері.
І кроки піднялися нагору.
Сергій Орлов прокидався о п’ятій ранку не тому, що дзвенів будильник. Будильник уже багато років був радше формальністю. Його тіло саме знало, коли час розплющити очі, встати, намацати босими ногами капці й піти на кухню, де в темряві звично клацав вимикач.
Дванадцять років він працював налагоджувальником на меблевому виробництві. Робота була важка, галаслива, вимагала рук, спини й терпіння. Сергій звик міряти життя простими речами: справний інструмент, вчасно отримана зарплата, дах над головою, їжа в холодильнику, тепле світло у вікнах увечері…
