Ранок стояв сирий, ніби світ за ніч видихнув увесь свій смуток і залишив його висіти над старим кладовищем важким молочним туманом. Стефан, уже немолодий архітектор із втомленим обличчям і сивими скронями, йшов вологою доріжкою, притискаючи до грудей букет білих лілій. Він приносив їх сюди щотижня — саме в той день, коли колись утратив Еліну.
Її могила була в тихому кутку, під старим деревом. Там майже завжди було безлюдно. Стефан любив це місце за мовчання: воно не вимагало від нього відповідей, не ставило запитань і не нагадувало вголос про те, як спорожнів його дім після смерті дружини.
Він зупинився біля кам’яної плити, провів рукою по холодних літерах її імені й трохи нахилився, щоб покласти квіти.
— Я прийшов, — тихо сказав він, як казав щоразу. — Якщо одного дня не з’явлюся, значить, нарешті знайшов дорогу до тебе.
Слова розчинилися в тумані. Але тієї ж миті Стефан почув інший звук — ледь вловимий, тонкий, уривчастий. Плач.
Він підвів голову.
Біля могили, трохи збоку, на мокрій траві стояли навколішки дві дівчинки. Вони були схожі одна на одну так сильно, що спершу здавалося, ніби туман роздвоїв один дитячий силует. Їхні тонкі кофтини промокли наскрізь, волосся липло до щік, маленькі руки були в подряпинах і бруді. Дівчатка обіймалися, ніби тільки так могли втриматися на землі.
Одна з них, схлипуючи, прошепотіла:
