Відвідини кладовища обернулися для мільйонера зустріччю, яка змінила його уявлення про минуле

— Мамо… ми прийшли. Ми тебе чекали.

Стефан завмер.

У грудях щось обірвалося, ніби невидима рука різко стиснула серце. Еліна не могла бути їхньою матір’ю. У них із дружиною ніколи не було дітей. Це був біль, про який вони рідко говорили, але який довгі роки жив між ними, як тінь у кутку кімнати.

Він ступив ближче.

— Дівчатка, — обережно мовив він, боячись їх налякати. — Кого ви називаєте мамою?

Старша з близнючок підвела обличчя. У її темних очах було стільки настороженості й утоми, що Стефанові стало не по собі.

— Тітку Еліну, — відповіла вона майже пошепки. — Вона наша мама.

Пальці Стефана розтиснулися, і кілька лілій ледь не випали з букета.

— Ви знали її? — спитав він, опускаючись на одне коліно. — Звідки? Що вона вам казала?

Молодша дівчинка, крихка, з блідим обличчям і тремтячими губами, притулилася до сестри.

— Вона сказала, що якщо ми загубимося, треба прийти сюди. Тоді вона нас почує.

Стефан простягнув до них руку, але старша різко схопилася.

— Леє, біжімо!

І вони зірвалися з місця. Дві маленькі постаті метнулися в туман і зникли між темними стовбурами, залишивши по собі тільки сире повітря, дитячий плач у пам’яті й крихітний букетик польових квітів на землі.

— Зачекайте! — гукнув Стефан. — Як вас звати?

Відповіді не було. Лише вітер пройшовся гіллям і поніс його голос.

Він підняв зів’ялий букетик. Одна біла пелюстка прилипла до його рукавички, холодна, мокра, майже прозора. Стефан дивився на неї, відчуваючи, як усередині підіймається дивна, болісна підозра.