— Мамо… ми прийшли. Ми тебе чекали.
Стефан завмер.
У грудях щось обірвалося, ніби невидима рука різко стиснула серце. Еліна не могла бути їхньою матір’ю. У них із дружиною ніколи не було дітей. Це був біль, про який вони рідко говорили, але який довгі роки жив між ними, як тінь у кутку кімнати.
Він ступив ближче.
— Дівчатка, — обережно мовив він, боячись їх налякати. — Кого ви називаєте мамою?
Старша з близнючок підвела обличчя. У її темних очах було стільки настороженості й утоми, що Стефанові стало не по собі.
— Тітку Еліну, — відповіла вона майже пошепки. — Вона наша мама.
Пальці Стефана розтиснулися, і кілька лілій ледь не випали з букета.
— Ви знали її? — спитав він, опускаючись на одне коліно. — Звідки? Що вона вам казала?
Молодша дівчинка, крихка, з блідим обличчям і тремтячими губами, притулилася до сестри.
— Вона сказала, що якщо ми загубимося, треба прийти сюди. Тоді вона нас почує.
Стефан простягнув до них руку, але старша різко схопилася.
— Леє, біжімо!
І вони зірвалися з місця. Дві маленькі постаті метнулися в туман і зникли між темними стовбурами, залишивши по собі тільки сире повітря, дитячий плач у пам’яті й крихітний букетик польових квітів на землі.
— Зачекайте! — гукнув Стефан. — Як вас звати?
Відповіді не було. Лише вітер пройшовся гіллям і поніс його голос.
Він підняв зів’ялий букетик. Одна біла пелюстка прилипла до його рукавички, холодна, мокра, майже прозора. Стефан дивився на неї, відчуваючи, як усередині підіймається дивна, болісна підозра.
— Еліно, — видихнув він, — що ти від мене приховала?
