Нижче — поліпшена версія з правками сюжету й нейтралізацією спірних місць: прибрано «прописку» й «дільничного», точніше позначено маленьких дітей, пом’якшено фрази, де міг з’явитися новий зміст, і трохи посилено художню плавність. Основа — прикріплений текст.
— Мамо, можна я Тима з Микитою до тебе на вихідні привезу?
— Звісно, привозь. А що сталося?
— Мені б на всі вихідні, мамо.
— То й поготів привозь. Чого ти питаєш? Віктор приїжджає?
— Ні. Я сама до нього з’їжджу. Хочу сюрприз зробити.
— Спершу думала з дітьми, а потім вирішила сама.
— І правильно. Поїдь, трохи відпочинь, — зітхнула мати. — Тільки що це за сімейне життя таке? Чоловік десь окремо, дружина з дітьми сама.
— Мамо, зате він більше заробляє. Потерпимо ще трохи.
— Дивись сама, доню.
Марина поклала слухавку, але слова матері ще довго не виходили з голови. Ось уже майже рік Віктор працював в іншому місті. Приїздив зазвичай на вихідні, привозив хлопчикам іграшки, солодощі, усякі дрібнички, скаржився на начальство і щоразу запевняв, що сам утомився жити на два доми.
Вони обоє ніби чекали одного й того самого: коли його нарешті повернуть назад і сім’я знову стане сім’єю, а не розкладом рідкісних зустрічей. Гроші там платили добрі, нічого не скажеш. Саме це й утримувало Віктора від звільнення, хоча Марина дедалі частіше ловила себе на дивному відчутті: у його голосі з кожним місяцем ставало менше туги за домом і більше звичної відстороненості.
На ці вихідні він знову сказав, що приїхати не зможе. Минулого разу, до речі, теж не приїхав.
А напередодні Марина випадково зустріла Павла, давнього приятеля чоловіка. Той, не підозрюючи нічого зайвого, обмовився, що Віктор начебто сам попросив продовжити роботу на попередньому місці, щоб лишитися там ще на якийсь час.
Марина тоді розгубилася. Чоловік їй про це не казав…
