Головний лікар був упевнений: перед ним усього лише молода операційна сестра, налякана, самотня, без зв’язків і захисту. Таких, як вона, на його думку, легко змусити мовчати. Досить підвищити голос, кинути на стіл папір із потрібними формулюваннями й дати зрозуміти, що виходу немає.
— Підпишеш, — процідив він, жбурляючи перед нею протокол. — Інакше сядеш так, що ніхто про тебе більше й не згадає.
Дарина дивилася на аркуш, але літери ніби розповзалися перед очима. У ту мить вона вперше по-справжньому зрозуміла: її не просто звинувачують. Її призначили винною. Людина, яку в лікарні називали світочем хірургії, припустилася страшної помилки власними тремтячими руками, а тепер намагалася перекласти смерть пацієнта на неї — на медсестру, яка того дня лише подавала інструменти й виконувала вказівки.
До суду залишалися лічені години. Перше засідання було призначене на ранок. Усе довкола вже ніби вирішилося без неї: свідки змінили слова, документи переписали, колеги раптом перестали дивитися в очі. Навіть її захисник говорив про обережність таким тоном, ніби заздалегідь готував її до поразки.
Але Віктор Андрійович Гранін, упиваючись владою й звичною безкарністю, припустився однієї помилки. Він був настільки певен, що розчавить Дарину, що навіть не спромігся дізнатися, хто стоїть за її прізвищем. Точніше — хто стоїть за нею самою.
За вікном пізній осінній вітер бив у шибку мокрими клаптями снігу. Пориви налітали на будинок нерівно, зло, ніби хтось жбурляв жмені крижаної каші в стару раму. Дерев’яні стулки давно розсохлися, і зі щілин відчутно тягнуло холодом.
Дарина сиділа за кухонним столом, підібгавши ноги під стілець. На ній була домашня кофта, розтягнута на ліктях, але навіть вона не рятувала від ознобу. Дівчина натягнула рукави майже до самих пальців і спробувала зосередитися на паперах, розкладених перед нею нерівною стосою.
Їй треба було ще раз перечитати свідчення свідків. Ще раз знайти нестиковки. Ще раз довести самій собі, що вона не божеволіє і все це справді брехня.
Завтра суд.
Перше засідання.
І, якщо вірити тому, на що обережно натякав її адвокат Кирило, можливо, останнє.
Кирило намагався говорити бадьоро. Запевняв, що не можна заздалегідь опускати руки, що в суді всяке буває, що іноді одна деталь змінює хід справи. Але його погляд видавав більше, ніж слова. Він надто часто смикав папку з документами, надто швидко погоджувався з тим, що шанси невеликі, і надто нервово всміхався, коли Дарина питала прямо:
— Ти справді думаєш, що мене можуть виправдати?
Він відповідав не одразу. А потім казав:
