— Ми будемо боротися.
Не «так». Не «звісно». Просто — боротися.
Дарина присунула до себе один із аркушів. Папір був тонкий, сірий, неприємний на дотик. Рядки розпливалися, але вона змусила себе читати.
«Операційна медична сестра Дарина Сергіївна Орлова допустила грубе порушення порядку проведення процедури…»
Вона різко заплющила очі.
Брехня.
Груба, нахабна, ретельно оформлена брехня.
Дарина знову розплющила очі, потягнулася по олівець і хотіла підкреслити місце, де час у протоколі не збігався зі свідченнями анестезіолога. Але щойно вона натиснула на папір, грифель хруснув і зламався. Чорна крихта розмазалася по аркушу брудною смугою.
Вона завмерла на секунду, а потім із роздратуванням кинула олівець убік.
Навіть такі дрібниці тепер здавалися знаками. Усе ламалося. Усе вислизало з рук. Усе, до чого вона торкалася, перетворювалося на уламки, плями, безглузді рештки колишнього життя.
У квартирі було тихо. Надто тихо.
І раптом цю тишу розірвав різкий вібруючий звук.
Телефон, що лежав на підвіконні, затрусився й почав стукати об пластикову поверхню. Дарина сіпнулася всім тілом. Серце вдарило в груди так сильно, ніби хтось зсередини штовхнув її кулаком.
Вона повернула голову.
На екрані не було імені. Номер прихований.
Дарина подивилася на годинник. 23:15.
У такий час не телефонують просто так. У такий час не питають, як справи. У такий час телефонують або з бідою, або з погрозою.
Вона довго дивилася на телефон, не наважуючись узяти його до рук. Потім повільно підвелася, ніби кожен рух давався через опір, підійшла до вікна й простягнула руку. Телефон здався їй гарячим, неприємним, майже живим.
Вона натиснула кнопку відповіді.
— Алло?
Голос у неї прозвучав хрипко й глухо, ніби вона не розмовляла кілька днів.
У слухавці повисла тиша. Не порожня, а важка, в’язка. Дарина чула чиєсь дихання — рівне, спокійне. Десь удалині шуміли машини, ніби людина стояла біля дороги або сиділа у відчиненій машині.
— Хто це? — спитала вона, вже голосніше.
Чоловічий голос відповів не відразу. Він був низький, трохи сиплий, із лінивою насмішкою в інтонації.
— Дарина Сергіївно, доброї ночі. Не спиться перед важливим днем?
Дарина застигла.
Голос вона не впізнала. Але інтонація була їй знайома. Така впевненість звучала в людей, які звикли вирішувати чужі долі телефоном, не називаючи себе й не пояснюючи, звідки знають адреси, прізвища, слабкі місця.
Це була людина з кола Віктора Андрійовича. Вона зрозуміла це відразу.
— Що вам потрібно? — спитала Дарина.
Вона намагалася говорити твердо, але голос усе одно тремтів.
— Та нічого особливого, — усміхнувся чоловік. — Пораду хочемо дати. Дружню.
Дарина мовчала.
— Завтра в суді не треба влаштовувати спектакль, — вів далі він. — Віктор Андрійович людина шанована. Йому зайвий галас не потрібен. Та й тобі, якщо чесно, теж.
Вона стиснула телефон міцніше.
— Визнай провину, дівчинко. Скажи, що втомилася. Переплутала. Розгубилася. З ким не буває? Отримаєш м’яке покарання, через якийсь час усе вляжеться. Люди забудуть.
Дарина заплющила очі. Від слова «дівчинко» всередині піднялася хвиля огиди.
— А якщо почнеш упиратися, — голос чоловіка став тихішим, але від того страшнішим, — наслідки будуть іншими. Ми ж знаємо, де живе твоя мати. Знаємо будинок. Знаємо під’їзд.
Дарина відчула, як у неї підкошуються ноги.
Погрозу було вимовлено спокійно, майже буденно. Саме це лякало найдужче. Не крик, не грубість, не істерика. Звичайна рівна фраза людини, яка впевнена, що може виконати сказане.
— Не смійте, — видихнула вона.
Але голос зірвався, і фраза прозвучала жалюгідно.
— Подумай, Дарина. У тебе ще вся ніч попереду. Розумні люди обирають менше зло.
І він відключився.
Короткі гудки вдарили у вухо. Швидкі, сухі, ніби хтось забивав цвяхи.
Телефон вислизнув із Дарининої руки й з гуркотом упав на підлогу. Кришка відлетіла, батарея зсунулася, екран блимнув і згас на секунду.
Дарина стояла посеред кухні, не рухаючись. Повітря не вистачало. Вона намагалася вдихнути, але груди ніби стягнуло металевим обручем. Стіни маленької квартири раптом здалися ближчими, ніж були. Стеля нижчою. Вікно темнішим.
Вони знали про матір.
Вони знали адресу.
Отже, це вже не просто справа. Не просто суд. Не просто спроба врятувати репутацію відомого лікаря.
Це війна…
