І вона в цій війні сама.
— Води, — прошепотіла Дарина. — Треба води.
Вона різко повернулася до мийки, схопила з полиці першу-ліпшу кружку. Це була стара керамічна чашка з синіми квітами, трохи потемніла від часу. Бабуся колись подарувала її Дарині, ще коли та вступила до медичного училища.
Пальці були мокрі від поту. Кружка вислизнула.
Дарина спробувала втримати її, але не встигла. Кераміка вдарилася об край важкої мийки й розлетілася на уламки. Дзвін у маленькій кухні пролунав оглушливо, майже як вибух.
Вона машинально сіпнулася зловити великий шматок і тут же відчула різкий біль.
— Ай!
Гострий край розсік подушечку вказівного пальця. Дарина відсмикнула руку. На шкірі швидко набухла темна крапля крові.
— Чорт… — прошепотіла вона. — Чорт, чорт…
Крапля зірвалася вниз і впала на підлогу між блакитними черепками.
Цей біль дивним чином повернув її в тіло. Паніка на мить відступила, поступившись місцем простому фізичному відчуттю: поріз, холод, кров, вода.
Дарина ввімкнула кран і сунула палець під струмінь. Вода була крижана, труби глухо загуділи. Вона дивилася, як кров змішується з водою, рожевіє й іде в злив тоненьким струмком.
І раптом подумала, що її життя тепер схоже на цю розбиту чашку.
Можна зібрати шматки. Можна навіть склеїти. Але колишньою вона вже не стане. І пити з неї буде страшно — поріжешся.
Вони знали про матір. Отже, Віктор Андрійович не зупиниться.
Він був не просто головним лікарем. Він був господарем лікарні. Його боялися завідувачі, перед ним підлещувалися молоді лікарі, його підпис вирішував чужі кар’єри, премії, ставки, відпустки, перевірки. Люди пошепки лаяли його в ординаторській, а в коридорі розпливалися в усмішках.
А ким була вона?
Звичайна операційна сестра.
Зручна жертва.
Білий халат, на який легко звалити кров.
Дарина вимкнула воду. Паперовим рушником обмотала палець, але кров майже відразу проступила червоною плямою.
Їй треба було зателефонувати матері.
Пізно? Нехай. У Валентини Павлівни важливі справи? Нехай. Вони майже не спілкувалися останні місяці? Так, так і було. Мати отримала нову посаду, постійно пропадала на нарадах, виїжджала з перевірками, розмовляла коротко, втомлено, ніби між ними завжди стояла невидима секретарка з розкладом.
Але зараз Дарині був потрібен її голос.
Не порада. Не звіт. Не строга фраза «тримайся». Просто голос людини, яка колись гладила її по голові, коли вона хворіла, і казала, що все мине.
Дарина підняла телефон із підлоги, вставила кришку назад. Екран тріснув тонкою павутинкою, але ввімкнувся. Вона знайшла контакт «мама» й натиснула виклик.
Гудки пішли один за одним.
Перший.
Другий.
Третій.
— Ну ж бо, — шепотіла Дарина. — Будь ласка, візьми.
Вона кусала губу, дивлячись у темне вікно. У відображенні на неї дивилася бліда дівчина із запаленими очима й скуйовдженим волоссям.
На сьомому гудку дзвінок прийняли.
— Дарина?
Голос Валентини Павлівни був бадьорий, сухий, без найменшої сонливості. Десь поруч шелестіли папери, стукали клавіші.
Мати працювала.
Звісно, працювала.
— Мамо… — Дарина ковтнула. — Я тебе розбудила?
— Ні. Я зайнята документами. Що сталося? Ти підготувалася до завтрашнього засідання?
Одразу до справи. Без «як ти». Без «що з голосом». Без паузи.
Дарина притулилася чолом до холодного скла. Їй захотілося викрикнути все разом: що їй погрожували, що їй страшно, що вона боїться не лише суду, а й людей, які можуть прийти до матері додому. Хотілося попросити:
«Приїдь. Просто приїдь. Посидь зі мною до ранку».
Але замість цього вона вичавила:
— Мамо, я боюся.
На тому кінці дроту стало тихіше.
— У них дорогий адвокат, свідки всі проти мене. А Кирило… він хороший, мабуть, але він сам боїться. Я відчуваю, що мене просто ведуть туди, де вже все вирішено. Мені здається, мене посадять.
Валентина Павлівна мовчала кілька секунд. Стук клавіш припинився.
— Припини панікувати, — сказала вона нарешті. Голос став жорсткішим. — Паніка заважає думати.
Дарина заплющила очі.
— Мамо…
— Документи в тебе зібрані?
