Життя без прикрас
Ларисі було тридцять дев’ять років, вона працювала медсестрою. Вона втратила чоловіка, а у квартирі досі тримався його запах. Тепер банк погрожував відібрати і її: борги й далі зростали. Лариса не пила, не крала — вона втомилася від життя, у якому лікар отримує менше за прибиральницю в аеропорту.
Оголошення про роботу обіцяло високу платню за догляд за приватним пацієнтом. До майбутньої медсестри була одна неодмінна вимога: тримати все в таємниці. Їй здавалося, це її шанс. Але мармурові зали привели її до шейха, якого називали проклятим, і замість надії на рай вона відчула, що потрапила в пастку.
У склі міських веж горіло світло, і все місто здавалося міражем із вогню та скла. Надвечір воно оживало: шуміло, пульсувало, виставляло напоказ непристойну дорожнечу. А в елітних клініках, подалі від чужих вух, пошепки обговорювали палац Таріка Аль-Хатіба.
Одні запевняли, що над шейхом тяжіє прокляття; інші приписували господареві палацу угоду з темрявою. Шість медсестер устигли втекти з палацу за пів року. Бліді, небагатослівні, з тремтячими руками, вони повторювали одну фразу:
— Він не людина.
В агенції з добору персоналу її вже переповідали як анекдот.
— А хто ж він тоді? Джин? — кепкували менеджери.
Та крізь жарти дедалі виразніше проступав неспокій. Жодна із шести не дочекалася кінця першого місяця: кожна розривала щедро оплачуваний контракт, відмовлялася від грошей і зарікалася повертатися.
Аль-Хатібові приписували незліченні багатства: нафту, готелі, яхти, безліч володінь. Але розмова незмінно поверталася до його хвороби. Лікарі й професори з Європи та Америки так і не знайшли їй пояснення. Бувало, біль тижнями не давав йому підвестися. А потім він, мов демон у людському тілі, здіймав у палаці бурю. Не діяли ані молитви, ані ліки. Ті, хто заходив до його покоїв, виходили звідти надломленими, наче колишніми їм уже не стати.
Чергова медсестра йшла вночі. У коридорі пахло ладаном і страхом. Не підводячи очей, жінка тремтячими руками стягувала білий халат; тонкі пальці стиснули хрестик.
— Аллах мені свідок, ноги моєї тут більше не буде, — шепотіла вона.
Головна помічниця шейха Сальма стояла перед нею, не рухаючись. У чорноті її очей, як у пустельних колодязях, не було видно дна.
— Утримувати тебе не стануть, дитя. Тільки за втечу теж доводиться розплачуватися.
Двері зачинилися, і палац замовк. Пісками за вікнами гуляв вітер, немов вимовляв: ще одна покинула дім. Сальма повільно поглянула вгору. У візерунках купола золотилися відблиски нічних ламп.
— Пане мій, нам доведеться шукати нову медсестру, — сказала вона в темряву.
— Нехай ця виявиться останньою, — хрипко озвалися з напівмороку.
На околиці столиці, під гудіння старого холодильника, Лариса сиділа за кухонним столом. Зусібіч тіснилися квитанції: за газ, електрику, житло; поруч — платежі за кредитом. Здавалося, вирок їй виносили ці цифри, що пульсували перед очима. Вона була доброю лікаркою, проте заробітку ледь вистачало на життя.
Телефон неголосно пискнув, змусивши її здригнутися. У Telegram-каналі колег, серед розмов і пропозицій підробітку, з’явилося повідомлення: «Терміново потрібна медсестра-лікарка до приватного пацієнта. Річна оплата — сто тисяч доларів».
Лариса не відривала очей від екрана. Сто тисяч — із такими грошима можна було повернутися до життя. Звісно, вона знала ціну таким обіцянкам: за ними нерідко ховалося щось сумнівне. Але думки про борги пекли зсередини.
— А якщо таки пощастить? — сказала вона собі, як кажуть перед відчайдушним кроком.
Через два дні її зустрічали в аеропорту. Обпікала спека, у повітрі змішувалися прянощі й бензин. Біля виходу чекала жінка в довгій сукні кольору індиго.
— Лікарко Ларисо? Я Сальма. На вас уже чекають.
За ввічливою усмішкою Лариса помітила тривогу в очах. Згодом, коли машина їхала шосе між пальмами та скляними вежами, Сальма знову заговорила:
— Мені потрібно попередити вас про пана. Він тяжко хворий, і характер у нього непростий.
— Зі складними пацієнтами я працювала, — спокійно відповіла Лариса.
— Тут інше, — Сальма кивнула. — Хвороба в нього особлива. Лікарі в нас надовго не затримуються.
— Мене не так легко налякати, — мимоволі всміхнулася Лариса.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.