
Із заходу, де за останніми дворами починалося поле, насувалася стіна. Каламутна, без просвітків, вона здіймалася від землі до неба; ні краю її, ні кінця Лариса Андріївна не могла розгледіти. Вона стояла серед грядок, тримаючи відро з розсадою. Небо встигло пожовтіти, мов стара газета, а тепер наливалося бурим кольором.
— Насте! Настусю, мерщій до мене!

Біля відчиненої хвіртки сиділа навпочіпки її шестирічна онука. Рожева куртка, дві кіски, які бабуся заплела вранці. Настя гладила руде кошеня — сусіди підкинули його до них лише тиждень тому. На бабусин голос вона підвела обличчя й усміхнулася. Тут налетів вітер. Кошеня вирвалося, шмигнуло крізь хвіртку й помчало в поле. Дівчинка схопилася слідом.
— Насте, зупинися! Стій!
Відро полетіло на землю, помідорна розсада розсипалася по мокрих грядках. До хвіртки Ларисі лишалося кілька кроків, але, поки вона добігла, за огорожею зникло все: дорога, стовпи, поле. Буре повітря несло пісок і суху землю просто в обличчя, забивало рот, не давало розплющити очі. Сонця більше не було видно. Посеред травневого дня засутеніло.
Такі пилові бурі вона пам’ятала з дитинства. Навесні, коли ріллю вже зорано, а трави ще немає, вітер підхоплював верхній шар ґрунту й гнав його на десятки кілометрів. Тільки раніше в цій землі, що неслася з вітром, не залишалася сама її онука.
— Насте!
Крик пропав біля самих губ. Лариса вийшла за хвіртку, ступила ще кілька кроків і зупинилася: навіть власних рук вона не бачила. Калоші грузли в пухкій, нещодавно зораній землі сусіда Романа Сосновського. У який бік кинулася дівчинка, тепер було не збагнути. Шість років, переляк, кошеня, що тікає, — вона могла повернути куди завгодно.
І раптом, ніби поставили стару платівку, у пам’яті зазвучав батьків голос. Спокійний, із тією твердою німецькою вимовою, яка збереглася в нього до старості: не кидайся наосліп; залишайся там, звідки тебе зможуть почути.
Лариса повернула назад. Пальцями трималася за штахетник, поки не знайшла хвіртку, а поруч — стовп. На іржавому гаку вже шістдесят років висів шматок рейки. Батько привіз його із залізничного роз’їзду, підвісив на ланцюг; на цвяху поруч залишив важкий возовий шворінь. Давно ніхто не користувався цим залізом. Денис усе збирався зняти його й здати на брухт.
— Не чіпай, нехай собі висить, — відповідала йому мати. — Хіба заважає?
Тепер вона зірвала шворінь із цвяха. Перший удар відгукнувся важким низьким гулом. Такий звук не розлітався легким передзвоном — він ніби розходився самою землею. Лариса вдарила знову, витримала паузу й продовжила в батьковому ритмі. Три удари, пауза. Три удари, пауза.
— Насте, на дзвін іди! На дзвін, люба моя!
Вона вигукувала це в перервах, поки вітер вив і пісок шмагав по обличчю. Час утратив лік. Заніміли руки, горло забило землею; з кожним замахом їй здавалося, що життя потроху витікає з неї. Але між двома ударами почувся тоненький плач, захлинливий, ще далекий.
— Тут я, Настусю! Просто до мене йди, я тут!
Шворня вона не випустила — наступного разу вдарила ще сильніше. Плач наближався. За два кроки від хвіртки з бурої пелени проступила рожева куртка. Настя брела із заплющеними очима, виставивши руки вперед і притискаючи до грудей кошеня. Земля вкривала її всю.
Лариса схопила онуку, обняла так міцно, що та пискнула, і лише тоді опустилася біля стовпа навколішки.
— Бабусю, я будинку не бачила! — крізь плач говорила Настя. — Нічого не бачила. А потім почула: бом-бом… І пішла.
— От і правильно, розумнице. Правильно ти пішла, моя люба.
Від хвіртки вони не відходили, поки навколо не посвітлішало. Буря обірвалася несподівано, як і налетіла; через годину над ними знову було блакитне небо. На ґанку, бочці з водою, розвішаній білизні залишився тонкий бурий шар. Такий самий наліт лежав на Настиному обличчі.
У лазні Лариса відмила її теплою водою, зняла брудний одяг і вдягла свою стару кофту — онуці вона сягала колін. Дала чаю з медом. Настя, по-дитячому швидко заспокоївшись, уже пояснювала кошеняті, як вони разом заблукали в шоколадній хмарі. Бабуся ж сиділа на табуреті біля вікна; руки досі тремтіли, і вгамувати їх вона не могла.



















Поділіться враженням від історії
12Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дякую, за таку гарну розповідь нашого дитинства.
Полегшення від того що всі знайшли дорогу і залишились живі.
Добре,що на світі є такі люди. Дякую за розповідь. Бере за душу.
Що,старші люди були набагато мудріші, ніж зараз,хоч більшість були зовсім неграмотні. А в загальному дуже повчальне життєве оповідання! І,ще одне найбільш важливе,щоб рекламами не переривали оповідання! ДЯКУЮ !!!
Полегшення
Полегшення. Добре, коли все добре закінчується. Треба прислухатися до думки старших, вони мудріші . Мені сподобалася історія, дякую автору.
Щиро дякую за хорошу розповідь. Я розчулилась до сліз. Дуже повчальна історія для наших дітей і онуків. Ще раз дякую.
Радість за матір, яка своїм вчинком показала сину, що треба прислухатися до слів батьків.І треба послухати маму і не відкладати розмову на потім бо може так статися що ця розмова буде остання в житті мами. Дякую за оповідання.
Жизненная история, поучительная, простая без всяких прикрас. Без слёз читать не смогла. Удивительные люди были, любящие, преданные своему делу. Учились у своих предков и почитали их. Любили Матушку Землю. А какие сердца и души у этих людей прекрасные!Сейчас бы таких людей побольше и жизнь бы была другая. Благодарю за прекрасный рассказ!
Расплакался как ребенок. Потому что это - живое, это - правда. Сколько людей погибло в буранах в северном Казахстане, не передать словами
Очень трогательная история! Не сдержала слёзы... Спасибо огромное!
Эмоции зашкаливают, ревела и сопереживала за героев. Сильные люди, волевые. Благодарю 🔥🌸☀️