Життя без прикрас
На дні старої скриньки в Поліни лежала гладенька обручка. Бували місяці, коли їсти було майже нічого, але до ломбарду вона її так і не донесла. У маленькому золотому обідку залишалися колишні обіцянки — ті самі, що потім обернулися на порох. Після них у житті Поліни довго відлунювала дзвінка порожнеча: удару в спину завдала людина, на яку вона звикла спиратися.
— Інно, вимкніть уже свою шарманку! Совість у вас є? — Поліні доводилося кричати, щоб її почули за голосом співака, який надривався в колонках. — Пів на другу ночі. Людям уранці на зміну, мої діти заснути не можуть!
За масивною кованою брамою стояв сусідський особняк, безглузда цегляна фортеця, що виросла впритул до її дерев’яного будинку. Колись тихі дачні вулиці Тальниковця ховалися під соснами; тепер спокій на їхній вулиці залежав від сусідів. Стояв листопад 1998 року. Поліна щільніше стягнула на грудях стару болоньєву куртку, але річковий вітер однаково проймав до кісток.
Хвіртка відчинилася. Інна вийшла, злегка похитуючись; з-під важкої песцевої шуби виднівся легкий шовковий халат. На шиї тьмяно виблискував товстий золотий ланцюг.
— Які ніжні знайшлися! — Вона притиснула до грудей руку з довгими бордовими нігтями. — Звикали б засинати під гарну музику, Поліно. Дивись, хоч уві сні за пристойних людей себе мали б. Усе ж не обслуга.
Позаду неї курив Владислав. Модний піджак обтягував велике огрядне тіло; крізь дим сусід дивився, презирливо примружившись. Розмовами місцевих він зазвичай не удостоював — за людей, вважай, не мав.
— Пристойна людина іншим спати не заважає, — відповіла Поліна, переступаючи з ноги на ногу від холоду. — А ваші гості сьогодні на повороті ледь людину машиною не зачепили. Гасають п’яні цією вузькою колією.
— Чуєш, багатодітна, за своїм виводком наглядай, — озвався нарешті Владислав. Клацнувши пальцями, він відправив недопалок у калюжу просто біля її ніг. — Твої пацани самі під колеса лізуть. Іще дякуй: минулого тижня ваш старий паркан цілим залишили.
— То ось як? — Глуха лють закипала в Поліні. — Ще раз побачу ваших дружків п’яними за кермом — піду до дільничного.
— Звісно, йди! Поскаржся! — Інна повеселішала й сперлася на чоловікове плече. — Тільки прикинь спочатку, кого він слухатиме. Нас? Чи розлучену, якій власний чоловік навіть аліменти платити гидує? Погана генетика, Поліно, не лікується. Не зуміла мужика втримати — нічого було злидні плодити.
Відповіді на таку підлість у Поліни не знайшлося. Вона повернула до своєї хвіртки. Глузливі погляди наче впиралися в спину. Ситий голодного не розуміє. За нею брязнули важкі стулки, а музику зробили ще гучнішою.
На кухні вдома було чути лише старий годинник із гирями. Повісивши куртку на скрипучий гачок, Поліна пройшла до дітей: усі троє вже спали. Антоша й Денис влаштувалися на двоярусному ліжку, Ромка посопував на розкладному диванчику.
У кутку рівненько стояли чоловічі капці. Ромка щовечора виймав їх із шафи: тато прийде з роботи, йому ж треба перевзутися. Поліна підтягнула ковдру, вкриваючи сина. З кожним днем у його обличчі дедалі виразніше проступали риси Віктора. Той теж обіцяв кохати вічно — і викреслив їх зі свого життя, обравши чужий ситий затишок.
Уранці вона лише встигла поставити на газ пом’ятий чайник, коли у двері наполегливо постукали. Лідія Павлівна прийшла рано, але вже при повному параді: яскраво нафарбовані губи, густо підведені брови, норкова шапка, з якою колишня свекруха, здавалося, не розлучалася з перших чисел жовтня.
— Впустиш нарешті? Чи мені тут стояти? — запитала вона й сама протиснулася в тісний передпокій.
— Добрий день, Лідіє Павлівно. Тихіше, будь ласка, хлопчики ще сплять, — Поліна відступилася, не змінюючи рівного тону.
— Сплять! — пробурчала гостя, розстібаючи важке пальто. — Мій Вікторчик у їхні роки матері вже щосили по господарству допомагав. А ці тільки боки відлежують.
Поліна взялася заварювати чай. Суперечки зі свекрухою тільки виснажували: та неодмінно знаходила, куди вколоти болючіше.
— Бачила я вчора, як ти із сусідами гризлася, — вела далі Лідія Павлівна. Важко всівшись на табурет, вона обвела скромну кухню чіпким поглядом. — Тобі більше за всіх треба, Поліно. У людей гроші, зв’язки в місті. А ти поруч із ними хто? Прибиральниця зі складу.
— Обліковиця я, — неголосно виправила Поліна. — І просила я тільки музику вимкнути.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Дуже гарна розповідь.Щиро дякую.