Оксана притулилася скронею до прохолодного скла маршрутки й на кілька секунд заплющила очі. За вікном повільно пропливали мокрі двори, однакові багатоповерхівки та рідкі перехожі, які куталися в куртки. Квітень то обіцяв весну, то знову обдавав місто колючим вітром. Після нічної зміни все довкола здавалося приглушеним: шум мотора, розмови пасажирів, дзенькіт посуду в придорожньому кафе. Навіть власні думки звучали ніби здалеку.
Ніч у реанімації видалася важкою. За кілька годин доправили трьох пацієнтів, і одного довелося буквально витягати з того краю, куди медики намагаються не зазирати без потреби. Оксана й досі відчувала в пальцях напруження, з яким тримала систему, рахувала пульс і фіксувала показники. У лікарні вона працювала восьмий рік і давно навчилася зберігати спокійний вираз обличчя, навіть коли всередині все стискалося від страху. Але після кожної такої зміни сили закінчувалися одразу, щойно вона виходила за лікарняні двері.
На своїй зупинці вона вийшла останньою, поправила лямку рюкзака й повільно пішла до будинку. Ноги гули, плечі ломило, а єдиним бажанням було дістатися ліжка й заснути бодай на кілька годин. Денис на той час зазвичай уже їхав на будівництво. Він працював виконробом, вставав удосвіта й намагався не шуміти, коли дружина поверталася після ночі. Іноді встигав поцілувати її в чоло біля дверей, іноді залишав записку поруч із чайником.
Піднявшись на четвертий поверх, Оксана відчинила квартиру й одразу відчула запах свіжої кави. На кухні горіло світло. Вона насторожилася, скинула взуття й зазирнула всередину. Денис стояв біля плити й стежив за пінкою, що піднімалася в турці. Почувши кроки, він обернувся й усміхнувся трохи винувато.
— Ти ще вдома? — здивувалася Оксана. — Хіба не запізнюєшся?
— Матеріали привезуть тільки після обіду. Андрійович дозволив приїхати пізніше, — пояснив Денис і кивнув на стіл. — Сідай. Я тобі дещо покажу.
На столі стояли простенькі ромашки з найближчого квіткового кіоску. Деякі голівки вже трохи похилилися, але Оксана все одно мимоволі усміхнулася: Денис пам’ятав, що вона любить саме такі квіти, а не урочисті букети в блискучій упаковці. Поруч лежав її телефон, під’єднаний до зарядки. На екрані світилося банківське сповіщення.
— Що сталося? — запитала вона, опускаючись на стілець.
Денис поставив перед нею чашку, сів навпроти й накрив її долоню своєю, теплою й шорсткою від постійної роботи.
— Тобі надійшла виплата. Подивися сама.
Оксана розблокувала телефон і кілька разів перечитала повідомлення. На рахунок надійшло двісті тисяч — обіцяна премія медикам за роботу під час епідемії. Вона кліпнула, ніби цифри могли зникнути, потім повільно підвела погляд на чоловіка.
— Це та сама виплата? — тихо запитала вона. — Яку весь час відкладали?
— Схоже, що так. Усі двісті тисяч, Оксано.
Вона поклала телефон на стіл і закрила обличчя руками. Плечі затремтіли. Денис злякано нахилився до неї, але за мить побачив, що дружина плаче й водночас усміхається.
— Я вже не вірила, що нам щось перерахують, — видихнула Оксана. — Думала, знову залишаться самі обіцянки.
Денис підвівся, обійняв її за плечі й пригорнув до себе. Від нього пахло одеколоном, кавою та звичною сумішшю будівельного пилу, фарби й деревини. Оксана притулилася чолом до його грудей. Ці гроші не могли стерти безсонні ночі й тривогу останніх місяців, але вперше їй здалося, що її працю бодай помітили.
— Ти заслужила кожну копійку, — сказав Денис. — Справді заслужила.
Вони ще трохи посиділи мовчки, а потім Оксана витерла щоки й почала міркувати вголос:
— Треба не розтринькати їх на дрібниці. У ванній плитка тримається бозна-як, труба іржава, змішувач тече. І машинку давно час міняти — вона так скрегоче на віджимі, ніби зараз розвалиться.
— Згоден. Якщо взяти матеріали без зайвої розкоші, має вистачити і на ремонт, і на нормальну пральну машину, — Денис потер підборіддя, помовчав і додав ніби між іншим: — Ще можна мамі телевізор купити. У неї старий зовсім, зображення мутне. Скоро ювілей, було б приємно.
Оксана затримала чашку біля губ.
— Твоїй мамі?
— Ну так. Вона майже весь час удома, телевізор для неї — єдина розвага. Тисяч за сорок можна підібрати хороший.
— Денисе, давай спершу закінчимо те, що розвалюється в нас, — спокійно відповіла вона. — Двісті тисяч виглядають великою сумою лише доти, доки не порахуєш плитку, сантехніку, роботу майстра й техніку.
На обличчі чоловіка майнуло невдоволення.
— Це ж мама.
— Я розумію. Але спершу нам треба привести до ладу власний дім. Подарунки батькам обговорюватимемо потім.
Денис коротко кивнув, допив каву й підвівся. Він поцілував дружину в маківку, однак двері за ним зачинилися помітно гучніше, ніж зазвичай. Оксана залишилася на кухні поруч із вистиглою чашкою й пониклими ромашками, уперше відчувши, що несподівана виплата принесла в дім не лише радість…
