Пилюка на путівці лежала м’яко, мов вистиглий попіл, і тримала на собі відбитки босих Катрусиних п’ят аж до самого повороту. Марина йшла позаду, несла в полотняній торбі порожні форми для сиру й останній шматок учорашньої качоти, загорнутий у чисту ганчірчину. Не продала на ярмарку, лишила собі.
Сонце стояло високо, дзвеніли коники, за тином догорав липень, і все було таким спокійним, таким знайомим, що біду годі було й уявити. А потім із тіні старої вільхи вийшла кочівниця. Марина впізнала її відразу — Тамара, та сама, що від весни кочувала зі своїми на околиці, торгувала на ярмарку нитками й наговореними вузликами, а баби біля прилавків шепотілися за спиною й ховали гаманці глибше.
Тамара була вже не молода, з рівною спиною й важкими сережками у вухах, у квітчастій шалі з довгою бахромою. Очі в неї були чорні, спокійні, зовсім не такі, як у жебрачок. Вона ступила на дорогу й простягла руку — не по гроші, не по милостиню. Вона показувала пальцем просто Марині в груди, і в очах у неї стояв не обман, а страх.
— Стій, — сказала Тамара неголосно, — стій, красуне, слухай мене й не перебивай.
Катруся притулилася до материних спідниць, притихла, дивлячись знизу вгору сірими оченятами. Марина хотіла було відвернутися, обійти, як обходять на вулиці п’яного чи юродивого, але кочівниця ступила ще крок і заговорила швидко, гаряче, і від тих слів у Марини все всередині обірвалося.
— Бери доньку й тікай, сьогодні до чоловіка не повертайся, чуєш мене? Додому сьогодні не йди, там тебе чекають не з добром, я бачила те, чого ти, дурна, не помітила. Веди дівчинку, переночуй у чужих, у будь-кого, тільки не під своїм дахом, одну ніч, а завтра все зрозумієш.
— Ти що верзеш? Який чоловік? Хто чекає? — прошепотіла Марина, і голос у неї сів.
— Той, кому ти віриш, — сказала кочівниця й раптом стишила голос майже до шепоту, нахилилася, і Марина відчула запах диму й полину. — Не проси в мене карт, не проси ворожити, я не по картах кажу. Я своїми очима сьогодні бачила в райцентрі твого чоловіка, і синю теку в його руках бачила, і людей поруч із ним бачила, не наших, чужих, міських, і два квитки на вечірній автобус.
Тікай, красуне, заради доньки тікай. І, сказавши це, Тамара відступила, запахнула шаль, ніби їй стало холодно посеред спекотного дня, і пішла геть, жодного разу не озирнувшись. А Марині лишалося стояти посеред курної дороги з порожніми формами в торбі й із шестирічною донечкою біля подолу, і серце в неї калатало так, ніби вона вже бігла…
