Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

Перший сніг того року ліг рано, наприкінці листопада, і ліг нерівно, наче його сипали з дірявого мішка. У низинах він уже тримався, а на пагорках під соснами ще виднілися руда хвоя й буре листя, прибите морозом до землі. Марина йшла старою лісовозною дорогою до покинутого лісового поста й тягнула за собою волокушу.

Волокушу їй ще батько збив із двох березових жердин і шматка фанери. І за багато років фанера стала гладенькою, наче скло, й легко ковзала по снігу. На волокуші лежали дві в’язки сухого хмизу. Дрова в домі були, але мало, а до кінця зими було ще далеко. І кожну суху гілку, яку не треба купувати, Марина вважала маленькою перемогою.

Їй було тридцять. Червону вовняну хустку з довгою бахромою вона носила поверх старої куртки, бо так було тепліше і тому що ця хустка була бабусина, а бабусині речі гріють краще. На шиї під хусткою дзенькало намисто — низка тонких золотих монеток, яку бабуся Аграфена наділа на неї в день весілля й наказала ніколи не знімати.

Того весілля давно вже не було, і чоловіка не було. Три роки тому він поїхав далеко на заробітки й більше жодного разу не зателефонував. А намисто залишилося.

Сонце вже сідало. Між сосновими стовбурами лежало низьке рожеве світло, і тіні від дерев витяглися через усю дорогу довгими синіми смугами. Марина додала ходи. Вдома чекала донька, восьмирічна Ліза, а мама обіцяла до вечора зварити суп із курки, яку принесла сусідка в обмін на полагоджені Мариною фіранки.

Лісовий пост показався з-за повороту так само, як показувався завжди. Сіра хата лісника з проваленим ґанком, із чорними вікнами без шибок, із дахом, на якому сніг лежав тонким сірим шаром, наче пил. Лісника тут не було вже років десять. Хата стояла порожня, і влітку сюди часом заїжджали рибалки, а взимку не приходив ніхто.

Марина хотіла пройти повз, але зупинилася. Їй здалося, що біля ґанку хтось сидить. Вона постояла, вдивляючись. Світло вже було сутінкове, оманливе, і спершу вона подумала, що це купа старого одягу, кинута кимось біля стовпа. Потім купа ледь-ледь ворухнулася й видала звук, якого Марина не забуде ніколи в житті.

То не був ні крик, ні стогін. То був тонкий, тихий, майже дитячий писк, такий, який видає кошеня, що замерзає. Марина кинула мотузку від волокуші й побігла.

Біля ґанку на мерзлій землі, притулившись спиною до кутового стовпа, сиділа літня жінка. На ній була квітчаста хустка, що зсунулася набік. З-під неї вибивалося сиве волосся. На ній була червона стьобана безрукавка, під нею світла кофта, довга темна спідниця, валянки. Валянки були добрі, хатні валянки, але ноги в них уже, мабуть, нічого не відчували.

Обличчя в жінки було сіре, губи сині, очі розплющені, а руки були за спиною, заведені назад навколо стовпа й туго стягнуті мотузкою.

— Господи, — сказала Марина. — Господи, бабусю, хто ж тебе так?

Жінка подивилася на неї. Погляд був каламутний, повільний, і Марина не відразу зрозуміла, чи бачить її жінка, чи ні. Потім губи ворухнулися.

— Не треба, — прошепотіла жінка. — Не чіпай, він повернеться.

— Хто повернеться?

— Не чіпай, люба! Іди, іди звідси.

— Та як же я піду? Ти ж замерзнеш. Ти вже замерзаєш.

Марина опустилася навколішки за стовпом у сніг і взялася за мотузку. Мотузка була товста, прядив’яна, жорстка від морозу й затягнута так, що зап’ястки в жінки побіліли й набрякли. Вузол був на самих руках, позаду між долонями. Марина потягнула. Вузол не піддався.

Вона стягнула з правої руки рукавицю, сунула її до кишені й стала нігтями шукати кінець. Пальці в неї мерзли відразу, щойно торкалися мотузки. Прядиво було колюче, обмерзле, вузол твердий, наче камінь. Марина дихала на пальці, знову бралася й знову не знаходила, за що тягнути.

Вузол був дивний. Не простий, не морський, не такий, яким в’яжуть білизну чи прив’язують козу. Три оберти один на один, потім петля, вивернута назад, а кінець не стирчав назовні, а був захований усередину, вплетений кіскою в сам вузол, так що ззовні його й не видно.

— Зараз, бабусю, зараз, потерпи.