Валентину Петрівну знайшли зв'язаною в лісі, а Марина, яка її врятувала, натрапила на слід давньої сімейної трагедії

І тут Марина зупинилася. Вона стояла навколішки в снігу, тримаючи в руці розв’язаний кінець мотузки, і не могла поворухнутися не від холоду. Її пальці пам’ятали цей вузол. Пальці згадали його раніше, ніж вона встигла подумати. Три оберти, вивернута петля, кінець кіскою всередину.

Вона знала цей вузол так, як знають молитву, повторену тисячу разів. Вона сама в’язала його на кухонному столі, дівчинкою, ночами, потай, аж поки не навчилася зав’язувати із заплющеними очима. Бо саме цим вузлом чотирнадцять років, майже п’ятнадцять, тому були зв’язані руки її батька, коли його знайшли мертвим на згарищі канатної артілі.

Жінка хитнулася вперед, коли її руки звільнилися, і Марина ледве встигла її підхопити. Літня жінка була легка, зовсім легка, наче дитина, і промерзла наскрізь. Марина притиснула її до себе, розгорнула свою хустку й укрила її з головою разом із собою.

— Зараз, — повторювала вона. — Зараз поїдемо. Зараз додому.

Треба було думати, думати швидко. До села було кілометри два лісовою дорогою. Телефон у кишені показував одну поділку зв’язку, та й то через раз. Чекати на швидку з сусіднього міста тут, біля лісового поста, у темряві, на морозі означало чекати годину, а то й півтори. І ще невідомо, чи знайдуть вони цей лісовий пост. Літня жінка за цю годину могла вже не дожити.

Марина скинула з волокуші обидві в’язки хмизу просто в сніг. Зняла із себе куртку, залишившись в одній кофті й хустці, й розстелила куртку на фанері. Потім підняла жінку на руки й поклала на волокушу, на куртку, обличчям догори.

— Ти лежи. Ти тільки лежи, а я повезу. Чуєш мене? Як тебе звати?

— Валя, — сказала жінка. — Валентина Петрівна.

— Валентино Петрівно, добре. А я Марина. Ти лежи, Валентино Петрівно, а я тебе повезу, тут недалеко.

Але волокуша була вузька, а дорога йшла під гору й у вибоїнах, і Марина розуміла, що на першій же ямі Валентина Петрівна скотиться в сніг. Тримати її однією рукою, а тягнути другою не вийде.

Марина озирнулася. Мотузка лежала біля стовпа, там, де впала, довга, метри чотири, прядив’яна. Марина підняла її. Їй було страшно брати її до рук. Їй здавалося, що мотузка обпече їй долоні. Але іншої мотузки не було.

Вона обмотала Валентину Петрівну поперек грудей, поверх хустки, пропустила мотузку під жердинами волокуші, потім ще раз по ногах і стягнула не туго, але надійно, щоб не скотилася. Нахилилася, зав’язуючи вузол на жердині.

І тут Валентина Петрівна, побачивши в себе на грудях цю мотузку, раптом заплакала беззвучно, самими очима, й сльози покотилися сірими щоками в квітчасту хустку.

— Не бійся, — сказала Марина. — Не бійся, рідна, це щоб ти не впала. Я не на лихе. Я тебе рятую. Чуєш?

— Чую, — прошепотіла Валентина Петрівна. — Чую, люба, ти прости мене.

— За що?

Валентина Петрівна не відповіла, заплющила очі. Марина взялася за жердини й потягнула.

Вона не пам’ятала потім цієї дороги цілком. Пам’ятала лише окремі шматки, як пам’ятають сон. Пам’ятала, як волокуша на спуску поїхала сама й ледь не збила її з ніг, а вона впиралася п’ятами в сніг і тримала. Пам’ятала, як сосни стояли чорні над головою, а над ними одна за одною запалювалися зорі.

Пам’ятала, як вона всю дорогу говорила з Валентиною Петрівною, не зупиняючись ані на хвилину. Про Лізу, про мамин суп, про курку, про фіранки, про що завгодно, аби тільки та не засинала, і через кожну сотню кроків гукала її.

— Валентино Петрівно, ти тут?

— Тут, — відповідала та дедалі тихіше.

На останньому повороті, там, де лісова дорога виходила до поля й села, на пагорку стояла людина. Марина побачила її не відразу. Вона була темна на тлі темного неба, з рушницею за плечем і собакою біля ніг. Собака загавкав.

Людина постояла, подивилася вниз, на неї, на волокушу, на зв’язану літню жінку на волокуші й пішла геть до села іншою дорогою, широким швидким кроком. Марина не гукнула її. У неї не було сил гукати. Вона тягнула.