— До недільного ранку не дотягнеш, — сказала жінка з темними очима, і регіт людей на подвір’ї обірвався так різко, ніби хтось перерізав невидиму струну.
Кирпа, бригадир місцевої банди, завмер біля нижньої сходинки ґанку. Його долоня вже лежала на руків’ї пістолета, пальці звично обхоплювали метал, але витягти зброю він не зміг. П’ятеро громил, які ще мить тому перемовлялися, кому першому хлюпнути пальне на стіни старого будинку, раптом перестали всміхатися. Обличчя в них витягнулися, зблідли, очі забігали навсібіч.
Вони приїхали по мене.
Шукали поранену, беззбройну людину, чий пошматований кулями позашляховик лежав у кюветі біля лісової дороги. Вони були певні, що здобич десь поруч, що сліди крові приведуть їх просто до тіла. Але на ґанок вийшов не я.
У дверях з’явилася господиня дому — жінка, яку місцеві обходили стороною, перешіптувалися за її спиною й намагалися не зустрічатися з нею поглядом. Вона дивилася на Кирпу так спокійно, ніби перед нею стояв не озброєний бандит, а хлопчисько, що заблукав.
— Ти прийшов по чужу смерть, — промовила вона. — А свою привів за плечима. Той, кого ви збиралися добити, вже став вашим суддею. До неділі ніхто з вас не доживе.
Вони відступили. Не тому, що стали милосерднішими. Не тому, що повірили в закон. Просто страх, який вона вклала в ці слова, виявився сильнішим за їхню зухвалість.
Але боялися вони не того.
Їм слід було боятися не прокляття, не темних очей жінки й не шепоту про її дивний дар. Їм слід було боятися чоловіка, який тієї миті лежав усередині дому, стискав зуби від болю й чув кожне слово. Чоловіка, що повернувся з небуття через десять років, аби забрати в Мороза місто, збудоване на крові.
Свідомість поверталася до мене повільно, ніби я випливав із дна каламутної крижаної ріки. Спершу прийшов запах — різкий, гіркий, густий. Палений спирт, сухі трави, дим старої печі й розпечений метал. Потім я відчув біль. Він жив у правому плечі окремим звіром, гарячим і злим, то стишався, то вгризався глибше, збиваючи подих.
Я розплющив очі.
Наді мною нависала низька дерев’яна стеля. У щілинах між потемнілими дошками сиділи тіні. На маленькому столі біля стіни тремтіло полум’я гасової лампи, і від того весь світ довкола здавався хитким, несправжнім. Я лежав на жорсткому тапчані. Під спиною — груба тканина, під головою — згорнутий кожух. Праворуч, під пов’язкою, пульсувала рана, нагадуючи про вчорашню ніч, про трасу, про фари в дзеркалі й черги, що прошивали кузов машини.
Мене звали Андрій Левчук. Мені було сорок два. У колах, куди не зазирали газетярі й де люди рідко доживали до старості, мене колись знали під прізвиськом Князь.
Не за кров, не за походження і не за смішну тягу до величі. Просто в роки, коли звичний порядок тріщав, гроші змінювали господарів швидше, ніж люди встигали зрозуміти їхню ціну, а питання вирішувалися битами, прасками й паяльниками, я віддавав перевагу зовсім іншим методам. Не кричав. Не розмахував зброєю. Носив добрі костюми, говорив тихо й завжди рахував на кілька ходів далі за інших.
До мене приходили, коли кров уже лилася надто широко і хтось мав зупинити бійню. Я не був святим і не був суддею в білій мантії. Я просто встановлював правила там, де правила переставали існувати. У мене був свій закон: не чіпати мирних, не лізти в торгівлю тим, що вбиває людей зсередини, і ніколи не залишати зраду без відповіді.
Моє колишнє життя обірвалося десять років тому.
Тоді поруч зі мною був Роман Снігир. Прізвисько — Мороз. Ми починали разом. Служили в одному підрозділі, спали в одному наметі, їли з однієї бляшанки, витягали один одного з таких халеп, після яких люди або стають братами, або назавжди замовкають. Ми стали майже братами.
А потім з’явилися гроші.
Спершу невеликі, потім великі, потім такі, від яких у слабкої людини мутніє погляд. Мороз хотів усього й одразу. Хотів ринки, склади, підпільні цехи, стоянки, ресторани, людей, владу, страх. Йому здавалося, що місто має впасти до його ніг, бо він достатньо жорстокий, щоб змусити його впасти.
Я намагався його зупинити. Казав, що жадібність — поганий двигун. Що за межею, до якої він підійшов, починається війна, де не залишиться переможців. Він слухав, кивав, навіть усміхався. Робив вигляд, що розуміє.
Сперечатися він не став. Він ударив у спину.
Того вечора я повертався додому. Там на мене чекала Марія. Їй було двадцять вісім. Світла, усміхнена, зі звичкою читати вголос рядки з книжок, коли думала, що я не слухаю. Вона була єдиним чистим місцем у моєму темному житті, островом, який я оберігав так відчайдушно, як умів.
Мороз знав, що у відкритому зіткненні йому мене не взяти. Тому його люди приїхали раніше.
Я запізнився на п’ятнадцять хвилин.
Усього на п’ятнадцять.
Я не стану подумки повертатися в ту квартиру надто докладно. Є спогади, які не можна розгортати, як старі листи. Папір кришиться в руках, а разом із ним кришиться й те, що тримає людину на ногах. Скажу лише: тієї ночі Мороз забрав у мене все. Не тільки дружину. Не тільки дім. Він випалив саме місце, де в мені ще лишалося щось живе.
На мене чекали в засідці. Я дістав дві кулі, але пішов. Не знаю, як. Може, ненависть тягне краще за будь-яку силу. Може, смерть просто не захотіла брати мене тоді, бо знала: я ще не зробив того, заради чого мене залишили.
Я зник….
