Моя давня приятелька Оксана повернулася з поїздки за кордон зовсім не тією, якою відлітала. Перед вильотом вона була певна, що потрапляє майже в кінематографічну картинку: старі вулиці, вишукані жінки в пальтах, чоловіки з бездоганними манерами, неквапливе життя, де навіть ранкову каву ніби подають під музику. У тому місті вже кілька років жила її шкільна подруга Лариса.
Та колись вдало вийшла заміж за місцевого інженера, облаштувалася у просторій квартирі в старому центрі, знайшла надійну посаду у великій міжнародній компанії й час від часу писала Оксані короткі повідомлення, від яких віяло спокоєм і благополуччям.
«Приїжджай, сама все побачиш», — повторювала вона.
Оксана й справді побачила. І вже за кілька днів зрозуміла, що жити так постійно вона б не змогла.
Перше здивування спіткало її одразу після прильоту. Лариса чекала біля виходу в широких джинсах, ніби вибраних на випадковому розпродажі, у розтягнутому светрі глухого сірого відтінку й без найменшої спроби щось підкреслити у зовнішності.
Волосся вона стягнула гумкою в простий хвіст; біля коренів давно проступила сивина, і господиню це, судячи з усього, анітрохи не хвилювало.
Оксана зупинилася на секунду, придивилася й не стрималася:
