— Коваленко, пройдімо, — сказав охоронець так, ніби вона вже була не Марія Сергіївна, старша медсестра дитячого відділення, а чужа жінка, яку спіймали на крадіжці в магазині.
У коридорі пахло хлоркою, недопитою кавою з пластикового стаканчика й ранковим мокрим одягом. За вікнами ще висів сірий світанок, в ординаторській хтось кашлянув, за стіною пискнув апарат. Марія стояла біля поста з журналом призначень у руках і спершу навіть не зрозуміла, що звертаються до неї.
— У якому сенсі — пройдімо? — перепитала вона.
Охоронець відвів очі. Молодий, веснянкуватий, нещодавно влаштувався. Зазвичай вітався з нею першим і ніяково всміхався, коли вона приносила йому чай у нічні зміни.
— Головлікар чекає. І завідувачка. Просили без розмов.
Журнал вислизнув у Марії з пальців і ляснув об підлогу розгорнутими сторінками. Медсестра Ольга, що стояла біля процедурної, швидко нахилилася, підняла його, але Марії в руки не віддала.
— Маш, ти йди, я тут сама, — сказала вона надто м’яко, майже лагідно.
Ця м’якість ударила сильніше за грубість.
У кабінеті головлікаря було душно. На підвіконні жовтіло листя у фікуса, над столом цокав круглий годинник, від кожного клацання в Марії зводило щелепу. Головлікар Віктор Андрійович сидів рівно, пальці зчеплені перед собою. Поруч завідувачка відділення Наталія Павлівна, бліда, з опухлими повіками, дивилася не на Марію, а на теку. Біля стіни стояла Світлана Іванівна, головна медсестра, і нервово теребила ланцюжок на шиї.
— Маріє Сергіївно, — почав Віктор Андрійович, — уночі зі шафи суворого обліку зникли препарати.
Марія кліпнула. Один раз. Другий. Слова дійшли до неї із запізненням, як звук крізь товсте скло.
— Які препарати?
— Не треба, — різко сказала Світлана Іванівна. — Не вдавайте.
Марія перевела на неї погляд. У головної медсестри тремтіла верхня губа, але очі були тверді, злі, майже тріумфальні.
— Я не розумію, про що ви.
Віктор Андрійович відкрив теку, вийняв роздруківку.
— На камері видно, як ви о двадцять другій сорок три заходите до процедурної. Через шість хвилин виходите. Доступ до ключів у вас був.
— Я заходила по градусники, — повільно сказала Марія. — У шостій палаті в дівчинки піднялася температура. Ольга пішла в приймальне відділення по аналізи, ключі лежали на посту. Я потім усе записала.
— У журналі видачі немає вашого запису, — промовила Світлана Іванівна.
— Не може бути.
— Ось журнал.
Вона поклала його на стіл, розгорнутий на потрібній сторінці. Марія нахилилася. Рядок за ніч був чистий. Білий, порожній, мов стерте життя.
У Марії похололи долоні. Вона сама пам’ятала, як писала: «22:47, термометри, палата 6, Коваленко». Пам’ятала подряпину від кулькової ручки, яка погано писала. Пам’ятала, як у неї затерпла шия, бо після зміни вона ще пішла в сьому палату до хлопчика, якому читала казки.
— Тут був запис, — сказала вона тихо.
Світлана Іванівна коротко всміхнулася.
— Авжеж. А тепер зник.
— Ви хочете сказати, я вкрала ліки?
