Дарина затрималася біля вузького дзеркала в передпокої й довго дивилася на жінку, що відбивалася в мутнуватому склі. Світло від старої лампи падало зверху невдало, висвітлювало втому під очима, тонкі зморшки біля губ, тьмяний відтінок шкіри. Вона машинально поправила пасмо, що вибилося, і раптом майже фізично відчула: колись на цьому самому місці стояла зовсім інша вона.
П’ятнадцять років тому Дарина сміялася голосно, не соромилася своїх мрій і носила волосся розпущеним, бо їй подобалося, як воно переливається на сонці. У її очах тоді було стільки життя, що люди мимоволі усміхалися у відповідь. Тепер же погляд став обережним і згаслим, ніби його роками прикривали долонею, не даючи розгорітися.
Вона не помітила, в який момент зникла та колишня дівчина. Не було одного дня, коли все обірвалося. Просто кожен ранок починався раніше, ніж хотілося, а закінчувався пізніше, ніж дозволяли сили. Дім, діти, школа, гуртки, уроки, сніданок, обід, вечеря, брудний посуд, білизна, прасування, покупки, зошити, вічні дрібниці, з яких складалося чуже зручне життя, — усе це поступово відсунуло її власні бажання кудись у найдальший куток.
Назар і Соломія були її радістю, її сенсом, її найтеплішим місцем у світі. Але навіть любов до дітей не скасовувала виснажливої втоми, яку ніхто не вважав справжньою роботою. Роман, її чоловік, сприймав домашній лад як повітря: він помічав його тільки тоді, коли щось раптом виявлялося не на своєму місці. Випрасувані сорочки з’являлися в шафі самі собою, вечеря чекала на плиті, як за розкладом, діти були нагодовані, уроки зроблені, дім прибраний, але в цьому, на думку Романа, не було нічого особливого.
Зате її зовнішність він помічав завжди. І не для того, щоб сказати добре слово.
— Ти на себе хоч іноді дивишся? — кидав він, затримуючись у дверях спальні й окидаючи її таким поглядом, ніби перед ним стояла не дружина, а прикра випадковість. — Зовсім себе занедбала. Безлика, втомлена, наче тінь квартирою ходить.
Дарина стискала губи й мовчала. Їй хотілося відповісти, що вона не пам’ятає, коли востаннє купувала собі сукню, а не взуття дітям. Що крем для обличчя щоразу здавався зайвою витратою, бо потрібні були продукти й шкільне приладдя. Що ночами вона допрасовувала його сорочки, а вранці вставала першою, щоб усі встигли вийти з дому ситими й зібраними. Але вона знала: Роман не почує. Він чув тільки себе.
Він працював, заробляв, зустрічався з потрібними людьми, будував кар’єру — і вважав, що цим закриває всі питання. Її життя, її праця, її безкінечна турбота здавалися йому чимось другорядним, на кшталт непомітного шуму за вікном.
Запрошення на весілля Максима стало для Романа подією майже службової ваги. Максим був не лише його давнім приятелем, а й керівником великої будівельної фірми, людиною впливовою, звиклою обертатися серед успішних і заможних людей. Урочистість обіцяла бути розкішною: закритий заміський клуб, жива музика, дорогі вбрання, безліч гостей із кола, до якого Роман відчайдушно хотів остаточно ввійти.
Що ближчим ставав день весілля, то різкіше він розмовляв із Дариною. Його роздратування ніби шукало виходу, і щоразу знаходило його в ній….
