— Ти взагалі розумієш, хто там буде? — казав він, міряючи вітальню нервовими кроками. — Там чоловіки прийдуть із такими дружинами, що поруч із ними соромно стояти в старому костюмі. Доглянуті, красиві, у прикрасах, із зачісками. А мені що робити? Виводити тебе? Щоб усі подивилися й пожаліли мене?
Дарина стояла біля столу, на якому вистигала вечеря, і відчувала, як усередині повільно холоне.
— Я твоя дружина, Романе, — тихо сказала вона. — Це весілля твого друга. Чому я маю залишатися вдома?
Він усміхнувся коротко й зло.
— Тому що мені не хочеться червоніти. Ось і все. Не вдавай із себе бозна-кого. Ти давно не та жінка, з якою можна з’являтися серед людей. Посидь удома. Я скажу, що ти погано почувалася. Так усім буде простіше.
Слова вдарили не відразу. Спершу Дарина навіть не зрозуміла, що він сказав це всерйоз. Потім усередині щось провалилося, ніби під ногами зникла сходинка. Вона дивилася на чоловіка й не могла повірити, що людина, з якою вона прожила стільки років, батько її дітей, говорить про неї як про річ, яку незручно показувати гостям.
— Тобі настільки соромно? — спитала вона майже пошепки.
— Так, — відрізав Роман. — Саме настільки. І не треба вдавати, ніби ти не розумієш чому.
Він пішов до кабінету й зачинив двері, залишивши її серед звичної кімнати, де все було прибране її руками. Дарина опустилася на край дивана. Плакала вона тихо, без схлипів, ніби боялася потривожити стіни. Це була не звичайна образа. Це було гірке, соромке відчуття, ніби вона сама дозволила стерти себе до стану меблів — зручних, корисних і зовсім не важливих.
Наступні дні перетворилися на безкінечні спроби довести очевидне. Дарина говорила, що має право бути поруч із чоловіком, що вона не стороння, що принизливо ховати дружину від чужих очей. Роман щоразу відповідав однаково: вона нікуди не поїде. Спершу він дратувався, потім підвищував голос, потім просто йшов, вважаючи розмову закінченою.
У якийсь момент у неї майже не лишилося сил сперечатися. Вона вже хотіла поступитися, як поступалася сотні разів до цього. Але ввечері, вкладаючи дітей, Дарина затрималася біля ліжка Соломії. Дівчинка дбайливо розправляла сукенку на ляльці й шепотіла їй щось лагідне. У цьому простому русі було стільки турботи й довіри, що Дарині стало боляче. Вона раптом ясно подумала: яку жінку бачить поруч із собою її донька? Ту, що мовчить, коли її принижують? Ту, яку можна сховати, якщо вона не відповідає чужим очікуванням?
Ця думка виявилася сильнішою за страх.
Наступного дня вона дочекалася, коли Роман збереться на роботу, і зупинила його в передпокої. Голос у неї звучав рівно, хоча долоні були вологими.
— Я поїду на весілля, — сказала вона. — З тобою або без тебе. І якщо ти вирішиш залишити мене вдома, я приїду сама й поясню Максиму, чому ти вважав за потрібне мене сховати.
Роман повільно повернувся до неї. Спершу на його обличчі майнуло здивування, потім злість.
— Ти мені погрожуєш?
