— Приберіть собаку, — прошипів Віктор, не підвищуючи голосу, але так, що Марія почула кожну літеру. — Маріє, ти зовсім з глузду з’їхала? Це похорон дитини, а не цирк.
Вівчарка лежала впоперек закритої маленької труни, вчепившись лапами в край кришки, ніби це був останній острів посеред чорної води. Шерсть на загривку стояла дибки. З горла Альми виривався низький, глухий рик, від якого в жінок у першому ряду блідли губи, а чоловіки, що вже ступили вперед, завмирали на місці.
Труна була надто маленькою. Це перше, про що подумала Марія, коли її внесли до тісної зали прощання з низькою стелею, штучними білими квітами й запахом воску, лаку та холодного пилу. Надто маленькою для того життя, яке ще три дні тому гуркотіло квартирою босими п’ятами, лишало крихти від печива на підвіконні й забувало фломастери без ковпачків.
Надто маленькою для Лізи.
Марія сиділа на стільці, стискаючи в руках носовичок так сильно, що нігті лишили на долоні червоні півмісяці. Їй здавалося, якщо вона відпустить той носовичок, то розсиплеться, мов суха штукатурка. Довкола хтось шепотів, хтось схлипував, хтось незграбно поправляв вінок із рожевою стрічкою. Усі говорили тихо, ніби боялися розбудити того, кого вже не можна було розбудити.
Альму привів сусід Сергій. Марія просила не приводити. Не тому, що не хотіла бачити собаку, а тому, що не витримала б її очей. Від тієї ночі вівчарка не їла, лежала біля дверей Лізиної кімнати, потім вставала, нюхала шкільний рюкзак, знову лягала, притискаючи морду до маленьких кедів із блискучими шнурками. Коли Марія вперше після дзвінка Віктора зайшла до кімнати доньки, Альма підняла голову й завила так тихо й протяжно, що в Марії підкосилися ноги.
Сергій сказав уранці:
— Вона все одно зірветься. Краще я триматиму.
Він тримав. Доти, доки Віктор не поклав долоню на кришку труни.
Тоді Альма смикнулася так різко, що шкіряний повідець вислизнув із Сергієвих рук. Жінка біля дверей скрикнула. Хтось упустив склянку з водою. Вівчарка в два стрибки опинилася біля труни, вдарила Віктора плечем у стегно, відтіснила його й лягла зверху, закриваючи собою білу кришку.
— Альмо, — хрипко сказала Марія. — До мене.
Собака навіть вухом не повела. Лише повернула голову до Віктора й знову заричала…
