До середини липня спека ніби притисла село до землі. Трава вздовж парканів вигоріла, залізна ручка колодязного ворота розжарювалася вже опівдні, а над курною дорогою тремтіло прозоре повітря, розмиваючи далеку крайку соснового лісу. На узбіччі старого путівця повільно стікала смола з надрізу на сосні — густа, бурштинова, ніби й вона не мала сили рухатися швидше.
Андрій Степанович Коваленко повертався з обходу звичним кроком людини, яка тридцять років знає тут кожну розвилку й майже ніколи не дивиться під ноги. У свої п’ятдесят шість він лишався широкоплечим і дужим, з долонями, загрубілими від сокирища, лопати й ременя бінокля, а його обличчя давно набуло темного відтінку старої деревної кори. Лісником він був не лише за посадою: помічав свіжий надлом гілки, розрізняв звіриний слід у сухому пилу й зупинявся біля дерева, якщо йому не подобався колір хвої.
Того дня обхід розтягнувся майже на шість годин. Андрій зняв форменого кашкета, витер вологе чоло й укотре пояснив собі слабкість сонцем і нестачею води. Ноги наливалися незвичною вагою, у скронях рівно штовхала кров, та він уперто йшов додому, певний, що після вечері й короткого відпочинку все мине.
Зазвичай дорога від узлісся до хвіртки займала в нього зовсім небагато часу, тепер же знайомі повороти ніби розсунулися. Андрій кілька разів зупинявся під приводом оглянути слід на узбіччі чи поправити ремінь, хоча насправді чекав, поки перестане темніти в очах. Визнати слабкість було важко не через гордість: він просто не звик сприймати власне тіло як джерело тривоги й не вмів правильно оцінювати його застереження.
Лариса чекала на нього на ґанку, машинально м’яла рушник у руках. Зазвичай вона зустрічала чоловіка якоюсь добродушною шпилькою, однак тепер мовчки стежила, як він піднімається сходами. Андрій помітив її погляд і спитав, чи не сталося чогось, але дружина відповіла майже пошепки: «Це я хотіла спитати в тебе». Він махнув рукою, послався на духоту й зайшов до хати.
За столом стало гірше. Лариса поставила перед ним картоплю й холодні огірки, Андрій узяв виделку, але кухня раптом м’яко хитнулася, ніби хтось потягнув за край скатертини разом з усією кімнатою. Він ухопився за стіл, намагаючись утримати рівновагу, а до горла підкотила різка холодна нудота.
— Андрію, що з тобою? — Лариса вмить опинилася поруч і поклала долоню йому на плече.
— Зараз попустить, — вимовив він, хоча вже розумів, що не попускає. У вухах з’явився тягучий гул, схожий на шум дротів перед дощем, обличчя взялося сіруватою блідістю, а пальці на краю стола помітно побіліли. Уперше за багато років він не став переконувати дружину, що тривожитися нема про що.
За тридцять років спільного життя Лариса звикла вважати здоров’я чоловіка чимось таким само надійним, як стіни їхнього дому. Андрій майже не хворів, ніколи не просив підмінити його на роботі й навіть серйозні забої переносив з упертим мовчанням. Тепер вона дивилася на нього так, ніби раптом побачила глибоку тріщину в міцній опорі, яку вважала незрушною.
Місцевий фельдшер Павло Гнатенко приїхав хвилин за двадцять. Невисокий охайний чоловік років сорока п’яти говорив неголосно, рухався без метушні й тримав медичну сумку зібраною на випадок будь-якого нічного виклику. Він кілька разів виміряв тиск, послухав серце, перевірив живіт і рефлекси, посвятив маленьким ліхтариком в очі, а потім сів на табурет і задумливо постукав пальцями по коліну.
— Павле, не мовчи, — попросила Лариса, одразу помітивши незвичний жест.
— Нічого небезпечного під час огляду не бачу. Тиск підвищений, але в таку спеку це буває, серце працює рівно, живіт спокійний, — відповів він після паузи. На запитання, чому Андрієві так зле, фельдшер зміг лише порадити спостерігати за ним і знову телефонувати, якщо до ранку не полегшає.
Уночі стан погіршувався без різких нападів, і саме ця тиха поступовість лякала найдужче. Андрій лежав на спині, байдуже дивився в стелю, відповідав дружині односкладово й ніби потроху віддалявся від кімнати. Він відмовився від їжі, зробив два ковтки води й відвернувся до стіни; сорочка на плечах промокла, хоча після заходу сонця в хаті стало прохолодно.
Лариса сиділа біля ліжка, тримаючи його велику шорстку руку. За вікном сюрчали коники, десь на краю села кілька разів загавкав собака й раптом замовк, а звичайна літня ніч тривала собі далі, нічого не знаючи про її страх. Вона згадувала зламані ребра після падіння дерева, давнє запалення легень і розуміла: тоді лихо мало назву, а отже, існував і шлях до порятунку. Тепер поруч лежала жива людина, яка дихала й чула її, але з кожною годиною ніби йшла туди, куди неможливо було піти слідом.
За тридцять років Лариса навчилася вгадувати настрій чоловіка з того, як він ставить взуття біля порога, знімає кашкета чи мовчить за вечерею. Зараз усі звичні знаки зникли: Андрій не сердився, не скаржився й не просив допомоги, а просто ставав дедалі дальшим. Вона перебирала пальцями мозолі на його долоні, ніби знайома шорсткість могла втримати людину в кімнаті, і боялася відпустити руку бодай на хвилину.
На світанку Лариса вийшла в сіни, притисла долоню до прохолодної дощаної стіни й кілька хвилин збиралася з силами. Повернувшись, вона взяла телефон і набрала номер сина. Максим відповів сонним голосом на третій гудок, і вона хотіла спокійно перелічити симптоми, але замість заготовлених пояснень вимовила лише: «Приїжджай. Батькові дуже зле». Лише після цих слів вона зрозуміла, що голос таки здригнувся…
