Дошки на дачній веранді відгукувалися таким протяжним скрипом, ніби по них крався хтось величезний і зовсім не вмів рухатися безшумно. Насправді до виходу пробиралася Лідія Михайлівна. Мар’яна розплющила очі й подивилася на світний циферблат: була друга п’ятнадцять.
Із коридору долинали важке дихання, шарудіння тканини й приглушена метушня. Хтось поспіхом натягував куртку, але ніяк не міг влучити руками в рукави. Мар’яна вибралася з-під ковдри, намацала капці й вийшла зі спальні.
Свекруха завмерла на порозі в вкрай незручній позі. Одна нога вже опинилася на веранді, друга все ще не потрапила в кросівок, а пальці судомно стискали велику брезентову сумку, яку зазвичай брали на ринок по овочі. На обличчі Лідії Михайлівни переляк миттю змінився обуренням: виявити її серед ночі, вочевидь, було майже непристойно.
— Ти навіщо по хаті бродиш, як привид? — прошипіла вона.
Мар’яна сперлася плечем об одвірок і схрестила руки на грудях. Сонливості в її спокійному голосі не лишилося.
— Бо ніч. А ви куди зібралися з такою сумкою?
Лідія Михайлівна смикнула плечем і скоса глянула на кімнату, де міцно спав її син Назар.
— До цілодобової аптеки їду. Серцеві краплі скінчилися, а мені без них ніяк.
У сумку без зусиль умістилося б відро картоплі, і ще лишилося б місце. Мар’яна затримала на ній погляд, а тоді нагадала, що аптека далеко, а в автомобільній аптечці є потрібний засіб. Свекруха відкинула пропозицію з такою різкістю, ніби невістка намагалася її отруїти.
— Мені інші ліки потрібні. Сама свої краплі пий і не влаштовуй допиту!
Вона нарешті впоралася з взуттям, штовхнула двері й мало не вибігла надвір. Мар’яна не стала її затримувати. З ґанку вона спостерігала, як огрядна постать несподівано прудко дісталася до старої машини, як спалахнули фари й колеса зашурхотіли по гравію. За кілька секунд автомобіль зник за поворотом, розчинившись у ночі…
