Лікар Максим розмовляв із п’ятирічною Надею після отруєння її вітчима, але розмова несподівано повернулася до чашки чаю

Скляний флакон глухо вдарився об дно металевого лотка, прокотився вм’ятиною й завмер біля бортика, відкинувши на білу емаль коротку буру тінь.

— Я маминих крапель не пила, — сказала Надя. — Я їх новому татові в чай вилила.

Максим Чернов не розтиснув пальців. Він подивився на годинник над дверима боксу — 15:40, потім на двері, потім знову на годинник.

— Оксано, — вимовив він, не обертаючись. — Кого до реанімації о 14:35?

Медсестра біля раковини закрутила кран і витерла руки об халат, хоча поруч висів рушник.

— Гончар Віктор, сорок чотири роки, бізнесмен. Гостре отруєння невстановленою речовиною, судоми, брадикардія. Ви самі його інтубували, Максиме Степановичу. Прізвище дружини — Савчук. Ірина, ось вона.

Оксана кивнула на кушетку біля стіни.

— Привезли слідом. Сказала, що супроводжує чоловіка, а в коридорі ноги підкосилися.

Ірина Савчук сиділа на кушетці, витягнута як струна. Лише руки лежали на колінах долонями догори. Тридцять один рік за карткою. Але лампа денного світла над кушеткою різала її обличчя так, що очниці ховалися в тіні. І вік зовсім стирався. Волосся зібране у вузол. Біля скронь залисини, ніби хтось пройшовся гумкою.

— Надю. — Ірина не підвищила голосу. — Що ти сказала?

Дівчинка стояла між кушеткою і столом лікаря, рівно в центрі боксу — квадрата три на чотири метри, де вміщалися стіл, кушетка, стійка для крапельниці та раковина, і більше нічого. Тінь від стійки лягала на стіну довгою похилою решіткою. Надя тримала за лапу сірого зайця й дивилася не на матір, а на флакон.

— Ти сказала, що від них у тебе вранці серце болить. Ти сказала, від крапель гірше. Але Світлана Петрівна звеліла. Я не хотіла, щоб тобі було гірше. Я вилила йому в чай. Він пив і не помітив.

Пауза тривала три секунди. Максим відрахував їх за мерехтінням лампи.

— Скільки ти вилила?

— Усе. Він із піпетки по десять крапель капав, а я все з цілої пляшечки.

Кутик Ірининих губ сіпнувся вгору й відразу вниз, ніби смикнули за нитку.

— Надю, це не смішно.

— А я не сміюся.

— Вона не сміється, — сказав Максим і поставив лоток на стіл. — Оксано, сумку пацієнтки на стіл. Усі препарати, які вона приймала. І дитина. Які краплі дитині для імунітету?

— Теж Світлана Петрівна призначила, — відповіла Ірина замість медсестри. Голос рівний, лише зіниці метнулися до сумки й назад. — Мельник, завідувачка кардіології. Ви маєте її знати. Я в неї два роки лікуюся. Дилатаційна кардіоміопатія. Краплі курсами. Віктор сам їздив по них до аптеки. У них там особливий рецепт.

— Коли? — перепитав Максим.