Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Вона приїхала продати будинок своїй матері...

Вона приїхала продати будинок своїй матері...
Частина 1 з 11

До вересня Тамара Лісовська збиралася завершити продаж материнського дому. Усю дорогу з міста поруч із нею лежали документи, роздруковане оголошення для рієлторки та список: розібрати комору, вивезти старі меблі, перевірити дах, упорядкувати ділянку, знайти покупців. На задньому сидінні дрімала шістнадцятирічна Іра. Літо в селі замість моря її зовсім не тішило.

Був кінець травня. Черемха відцвіла, а сад за будинком так густо розрісся, наче за останні два роки тут ніхто не помер і не поїхав, а про продаж і мови не було.

Вона приїхала продати будинок своїй матері...

Відчинивши хвіртку, Тамара вдихнула запах прогрітої трави. Біля ґанку лежали дрова — сухі, рівно напиляні, свіжі, без зимової сірості. На криниці з’явилася нова кришка; у завісах сараю блищали два шурупи.

— Мамо, тут хтось живе? — неголосно спитала Іра.

Тамара подивилася на зачинені вікна.

— Ні.

Із сусіднього двору долинув звук пилки. За кілька хвилин до паркану вийшов високий чоловік трохи за п’ятдесят, у вилинялій сорочці з підкоченими рукавами, у робочих рукавицях. Тамара не відразу згадала його: бачилися вони одного разу, на материному похороні.

— От і приїхали.

Він промовив це без запитання, наче давно чекав на них саме сьогодні.

— Ви Андрій? Андрій Романюк?

Сусід кивнув у бік стосу дров.

— Ніна Василівна ще з осені просила, щоб сухі дрова завжди були. Її потім не стало, а я все одно заготовляв.

Від цієї допомоги Тамарі стало ніяково.

— Дякую. Тільки тепер не треба.

— Чому? — Він подивився на неї.

— Будинок продаватиметься.

Андрій кілька секунд мовчав, розглядаючи дах, сад, кухонне вікно. Погляд був такий, ніби він знав тут значно більше, ніж належало знати сусідові.

— Скоро?

— До кінця літа. Якщо вдасться, раніше.

Він неквапно зняв рукавиці.

— Тоді, якщо маєте змогу, зачекайте з продажем до осені.

— Навіщо? — Тамара насупилася.

— За літо ще не розберетеся, чи хочеться вам звідси їхати, — відповів він, дивлячись їй у вічі.

— Я звідси двадцять сім років тому поїхала, — усміхнулася вона.

— Тому й кажу.

Тамара хотіла спитати, чому її будинок, мати та її рішення взагалі його стосуються. Але він уже відійшов від паркану.

— Залишатися я вас не вмовляю, — провадив Андрій. — Тільки дочекайтеся осені.

Сусід, вирішила того дня Тамара, дозволяє собі зайве.

До райцентру звідси було сорок кілометрів; до міста, у якому вона прожила останні двадцять сім років, — близько трьох годин. Раніше відстань здавалася величезною. Тепер вистачало бака бензину, двох зупинок на каву та кількох телефонних розмов, щоб її подолати.

У свої сорок дев’ять Тамара працювала бухгалтеркою в невеликій будівельній фірмі й жила у двокімнатній квартирі. Після розлучення минуло сім років. Із Віктором вони розмовляли спокійно. Старший, Кирило, у свої двадцять два навчався й підробляв у сервісному центрі; Іра закінчувала десятий клас і визнавала життя там, де їжу привозять і після десятої вечора.

Ніна Василівна так і залишилася в селі. Хоч скільки Тамара кликала її до себе, мати відмахувалася:

— Та я у вас на третій день із нудьги пропаду. Тут земля, люди, Хмара через дорогу. Прокинуся — хоч зрозуміло, на кого сердитися.

Два роки тому матері не стало. Усю першу зиму будинок стояв замкнений. Згодом Тамара приїжджала кілька разів, щоразу на день: провітрити кімнати, заплатити за електрику, позгрібати листя. Речей вона не чіпала. Усе ще здавалося, що це ненадовго; навіть материна смерть чомусь сприймалася як обставина, до якої можна повернутися й щось виправити.

Цієї весни директор оголосив: до вересня частина бухгалтерії працюватиме віддалено. Тоді Тамара й вирішила за літо розібрати будинок, а з продажем завершити все інше.

— А там інтернет узагалі нормально працює? — спитала Іра, дізнавшись про поїздку.

— Працював.

— Це ще за бабусі?

— Іро, вона ж не в десятому столітті жила.

— Коли ми по відео розмовляли, не завжди було помітно.

Перший вечір пішов на віконниці й покривала: відчиняли вікна, виносили на веранду запилюжені покривала. Сухі трави, дерево, застояне повітря кімнат — цей запах повертав Тамару в дитинство швидше за будь-яку фотографію. У кухонній шафі знайшлася та сама банка з лавровим листям, на підвіконні лежала мамина дерев’яна ложка. А біля комори, на одвірку, вціліли олівцеві рисочки: спершу росла Тамара, потім Кирило, потім Іра…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

2

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Марта ПетрівнаУкраїна

Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.

ЛюбовьФінляндія

Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики