
До вересня Тамара Лісовська збиралася завершити продаж материнського дому. Усю дорогу з міста поруч із нею лежали документи, роздруковане оголошення для рієлторки та список: розібрати комору, вивезти старі меблі, перевірити дах, упорядкувати ділянку, знайти покупців. На задньому сидінні дрімала шістнадцятирічна Іра. Літо в селі замість моря її зовсім не тішило.
Був кінець травня. Черемха відцвіла, а сад за будинком так густо розрісся, наче за останні два роки тут ніхто не помер і не поїхав, а про продаж і мови не було.

Відчинивши хвіртку, Тамара вдихнула запах прогрітої трави. Біля ґанку лежали дрова — сухі, рівно напиляні, свіжі, без зимової сірості. На криниці з’явилася нова кришка; у завісах сараю блищали два шурупи.
— Мамо, тут хтось живе? — неголосно спитала Іра.
Тамара подивилася на зачинені вікна.
— Ні.
Із сусіднього двору долинув звук пилки. За кілька хвилин до паркану вийшов високий чоловік трохи за п’ятдесят, у вилинялій сорочці з підкоченими рукавами, у робочих рукавицях. Тамара не відразу згадала його: бачилися вони одного разу, на материному похороні.
— От і приїхали.
Він промовив це без запитання, наче давно чекав на них саме сьогодні.
— Ви Андрій? Андрій Романюк?
Сусід кивнув у бік стосу дров.
— Ніна Василівна ще з осені просила, щоб сухі дрова завжди були. Її потім не стало, а я все одно заготовляв.
Від цієї допомоги Тамарі стало ніяково.
— Дякую. Тільки тепер не треба.
— Чому? — Він подивився на неї.
— Будинок продаватиметься.
Андрій кілька секунд мовчав, розглядаючи дах, сад, кухонне вікно. Погляд був такий, ніби він знав тут значно більше, ніж належало знати сусідові.
— Скоро?
— До кінця літа. Якщо вдасться, раніше.
Він неквапно зняв рукавиці.
— Тоді, якщо маєте змогу, зачекайте з продажем до осені.
— Навіщо? — Тамара насупилася.
— За літо ще не розберетеся, чи хочеться вам звідси їхати, — відповів він, дивлячись їй у вічі.
— Я звідси двадцять сім років тому поїхала, — усміхнулася вона.
— Тому й кажу.
Тамара хотіла спитати, чому її будинок, мати та її рішення взагалі його стосуються. Але він уже відійшов від паркану.
— Залишатися я вас не вмовляю, — провадив Андрій. — Тільки дочекайтеся осені.
Сусід, вирішила того дня Тамара, дозволяє собі зайве.
До райцентру звідси було сорок кілометрів; до міста, у якому вона прожила останні двадцять сім років, — близько трьох годин. Раніше відстань здавалася величезною. Тепер вистачало бака бензину, двох зупинок на каву та кількох телефонних розмов, щоб її подолати.
У свої сорок дев’ять Тамара працювала бухгалтеркою в невеликій будівельній фірмі й жила у двокімнатній квартирі. Після розлучення минуло сім років. Із Віктором вони розмовляли спокійно. Старший, Кирило, у свої двадцять два навчався й підробляв у сервісному центрі; Іра закінчувала десятий клас і визнавала життя там, де їжу привозять і після десятої вечора.
Ніна Василівна так і залишилася в селі. Хоч скільки Тамара кликала її до себе, мати відмахувалася:
— Та я у вас на третій день із нудьги пропаду. Тут земля, люди, Хмара через дорогу. Прокинуся — хоч зрозуміло, на кого сердитися.
Два роки тому матері не стало. Усю першу зиму будинок стояв замкнений. Згодом Тамара приїжджала кілька разів, щоразу на день: провітрити кімнати, заплатити за електрику, позгрібати листя. Речей вона не чіпала. Усе ще здавалося, що це ненадовго; навіть материна смерть чомусь сприймалася як обставина, до якої можна повернутися й щось виправити.
Цієї весни директор оголосив: до вересня частина бухгалтерії працюватиме віддалено. Тоді Тамара й вирішила за літо розібрати будинок, а з продажем завершити все інше.
— А там інтернет узагалі нормально працює? — спитала Іра, дізнавшись про поїздку.
— Працював.
— Це ще за бабусі?
— Іро, вона ж не в десятому столітті жила.
— Коли ми по відео розмовляли, не завжди було помітно.



















Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Полегшення,Розумний вчинок,я би теж так зробила.Гроші як вітер,раз і нема.
Правильно сделала что дом оставила,Самой в радость и детям тоже.И Любовь пришла,когда ее не ждали.