Життя без прикрас
До ґанку лишалося кроків двадцять, коли чиясь рука обхопила Іринину руку, трохи вище зап’ястка. Вона здригнулася й обернулася. Від зупинки Ірина йшла повільно: однією долонею підтримувала живіт знизу, другою притискала сумку з паспортом, обмінною картою та водою. Тривав тридцять восьмий тиждень. Уже до обіду набрякали ноги, надвечір шкарпетки лишали на щиколотках червоні сліди, а сходинки ніби ставали дедалі вищими. Зараз була лише десята ранку, та асфальт біля пологового будинку пашів жаром, наче забуте в духовці деко.
Її тримала незнайомка в чорній сукні; рукави закінчувалися червоними оборками. Жінка дивилася повз Ірину, на скляні двері. Над вилицюватим засмаглим обличчям темніла хустка у великі троянди, з-під неї вибивалися чорні кучері із сивиною на скронях. Жовті монети намиста важко лежали на грудях, у перснях поблискували червоні камені.
— Зараз туди не заходь, — неголосно промовила вона. Кожне слово було чути виразно. — Зачекай рівно три хвилини.
— Будь ласка, відпустіть. Мені на прийом. — Ірина спробувала вивільнити руку.
— Прийом від тебе не втече. Три хвилини і він зачекає, і дитина. А тебе я зараз туди не пущу.
Гарячі сухі пальці не завдавали болю, але вирватися не давали — так утримують дитину біля краю платформи. Ірина озирнулася навколо. Охоронець курив біля входу, доріжкою пройшла жінка з аптечним пакетом. Хлопець із букетом сидів біля клумби на лавці. Ніхто з них не дивився в їхній бік.
— Мені не потрібні гроші, — поквапливо заговорила Ірина. — І ворожіння теж не потрібне. У мене нічого немає, правда.
— А я нічого від тебе й не вимагаю. — Жінка нарешті подивилася їй в обличчя. Майже чорні очі були спокійні. — Аллою мене звати. Побудь поруч. Хвилина вже минула.
Удар зсередини припав під самі ребра; Ірина мимоволі охнула. Алла й далі тримала її, а вільну долоню ненадовго приклала збоку до живота. Дитина перестала штовхатися, наче прислухалася.
— Бачиш? Він зрозумів. Ти поки ні.
Ірина вже хотіла відповісти різко, але скляні стулки розійшлися, і над ґанком з’явилися кульки. Блакитні, сріблясті, серед них — велика надувна цифра; яка саме, Ірина не розгледіла. Молодий фотограф у жилетці задкував разом із ними, встигаючи натискати на кнопку камери. Слідом медсестра в рожевому халаті несла пухкий блакитний конверт, перев’язаний атласною стрічкою.
За медсестрою з’явилася світловолоса дівчина в білому сарафані. Під лікоть її підтримував Артем.
Її Артем.
На ньому була блакитна сорочка з коротким рукавом. У неділю ввечері, перед його відрядженням, Ірина її прасувала. Тоді ж довелося відпороти з кишені пошкоджений ґудзик і пришити інший: відповідного не знайшлося, новий був трохи світліший за решту. І зараз Ірина розрізняла цей ґудзик.
Медсестра передала дівчині конверт.
— Тепер із татом! — гукнув фотограф. — Тату, підійдіть ближче!
Артем схилився до дівчини, обійняв за плечі. Спершу поцілував її у скроню, потім торкнувся губами мереживного куточка конверта.
Рук і ніг Ірина більше не відчувала. Світ раптом став беззвучним, наче в літаку заклало вуха. Перед нею рухалися губи чоловіка. Він закидав голову, сміючись; дівчина щось казала, притискаючись до нього, а він відповідав кивками.
— Відвернися. Не треба на них дивитися. Сідай. — Алла відвела її за високу діжку з квітами біля поручнів.
На кам’яний край клумби Ірина майже впала. Алла сіла поруч так, щоб затулити ґанок, і вклала їй у долоню пляшку з її ж сумки. Кришку вже було знято.
— Потроху пий. Носом дихай.
— Мій чоловік… — промовила Ірина незнайомим, пласким голосом. — Це мій чоловік. Але він у відрядженні, в іншому місті. До п’ятниці має там бути.
— Я знаю, що чоловік.
— Як ви можете знати?
Алла не відразу відповіла.
— Зайди ти зараз, зустріла б їх унизу, біля сходів, у холі, де виписують. Він із цим конвертом — і ти перед ним. Упала б на плитку. Я її бачила: сіра, білі цяточки. І кров бачила. Не лише твою. — Вона хитнула головою; монети тихо дзенькнули. — Не налякати я тебе хочу. Уже все минуло. Три хвилини скінчилися, і того, що я бачила, тепер не станеться. Далі буде інакше. А як — тобі обирати.
Поділіться враженням від історії
3Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Очень трогательный до слёз рассказ, связь поколений, память, человеческая доброта! Спасибо!
Как много гадости в людях, а хорошего - все меньше
Спасибо.