Життя без прикрас
— Поїжте, Степане Андрійовичу, поки не охололо, — неголосно попросила Катя, присуваючи до нього глибоку фаянсову тарілку.
Але ложка лишалася неторкнутою. Сивий сутулий старий сидів на табуреті у своєму поношеному бушлаті й м’яв в’язану шапку. У вузлуваті пальці в’їлася мазутна чорнота. Він усе дивився на стіл, ніби добирав слова, а над капусняком, звареним на одній цукровій кісточці, ще здіймалася пара.
У тісній кухні пахло димом із печі й сухими травами, розвішаними по кутках. Жовтень закінчувався пронизливим холодом: у комині завивав вітер, стара яблуня шкребла голими гілками по тьмяному вікну.
— Катю… — Голос старого пролунав хрипко, з надривом. Нарешті він підвів очі — вицвілі, але напрочуд ясні. — Якщо завтра по мене приїдуть, ти не лякайся.
Рушник завмер у Катиних руках. Серце наче провалилося вниз; заговорити спокійно вдалося не відразу.
— Хто по вас приїде, Степане Андрійовичу? З поліції? Ви щось накоїли?
— Та ні, дочко, поліція тут ні до чого. — Він із зітханням опустив шапку на коліна, потягнувся до ложки. — І лихих людей не чекай. Люди приїдуть, тільки галасу буде багато. Дітлахів не налякай, сама теж не бійся. Усе буде добре.
Заговорюється старий. Катя з тривогою подумала, що інакше таких слів не пояснити. До їхньої глушини ніхто не дістанеться: усього сорок дворів, половина стоїть пусткою.
— Ви краще капусняк їжте, Степане Андрійовичу, — сказала вона лагідно, сідаючи навпроти. — Не приїде ніхто. Та й куди вам від нас? Наташка без вашої казки вже спати не лягає. Ще б дах сараю до весни перевірити.
У відповідь він лише вдячно кивнув і почав їсти, обпікаючись гарячим капусняком.
Уночі Катя лежала без сну. Із сусідньої кімнати долинало рівне дихання трьох дітей; у долоні вона стискала старий телефон із тріщиною впоперек екрана. Годинник-ходики цокав так голосно, що неможливо було не слухати.
Три роки тому на стіл упали ключі. Сергійко кинув їх одного вечора — людина, з якою, як здавалося Каті, у них була одна душа на двох. Очей він тоді не підводив.
— Стомився я. Від безгрошів’я, від нескінченних пелюшок, від шмарклів. Хіба це життя? Виживаємо, та й годі. Інна в райцентрі свою справу відкриває, у неї хоч майбутнє є. А тут — багнюка та гній. Пробач.
Він пішов. У старому бабусиному будинку залишилася Катя з дітьми: Льоні було дванадцять, Ліді — вісім, а Наташі щойно виповнився рік. На аліменти розраховувати не доводилося — надсилав Сергійко рідко й мало.
Катя крутилася як заведена. Доїла на фермі корів, удень ходила з поштою розбитими дорогами, а вклавши дітей, бралася за спиці. Шкарпетки й рукавиці йшли на продаж; під кінець вечора пальці ломило, та заробленого все одно не вистачало.
Тим часом будинок занепадав. Крізь дах сіней сочилася вода, дим із печі ліз у кімнати. Борг за електрику зріс настільки, що щодня вона чекала монтерів: ось прийдуть і залишать їх без світла.
А два тижні тому, коли вранці вперше по-справжньому прихопило морозом, у дім увірвався Льоня — білий як крейда.
— Мамо! У сараї якийсь дядько! — вигукнув він із порога, ледь переводячи подих. — Лежить там, зовсім не ворушиться!
— Тіпун тобі на язик, дурнику! — Катя охнула, притиснувши руку до грудей. — Що ще за дядько?
Вона взяла вила, що стояли в кутку. До сараю йшла, тремтячи зі страху, і тримала гострі зубці поперед себе.
На старому сіні лежав чоловік, згорнувшись калачиком під дірявим мішком. Від її кроків він заворушився, застогнав і сяк-так сів. Погляд у незнайомця був мутний, хворобливий.
— Ви хто такий? Як тут опинилися? — запитала Катя тремтячим голосом, не опускаючи вил. — Я дільничному зараз зателефоную.
— Не телефонуйте… — прохрипів він. Спробував підвестися, але ноги не втримали, і він знову опустився на сіно. — Пробачте, господине. Не злодій я. Уночі набрів, дуже вже змерз. Води б ковтнути.
Жалюгідний вигляд незнайомця змусив її опустити вила.
— Тут чекайте, — суворо звеліла вона й побігла назад.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.