— Підписуйте, Тетяно Михайлівно, — сказав Павло й поклав перед нею ручку так різко, ніби кинув ніж. — Не треба влаштовувати цирк. Вам сімдесят чотири, ви самі, пенсія смішна, борги ростуть. Ми ж по-доброму прийшли.
Тетяна Михайлівна сиділа за своїм старим кухонним столом, на якому клейонка давно потріскалася біля краю, і дивилася не на ручку, а на пляму від чаю біля цукорниці. Пляма була кругла, коричнева, з темною облямівкою. Вона відтирала її вчора содою, потім оцтом, потім просто терла мокрою ганчіркою, аж поки пальці не заболiли. Не відтерлося. Як і багато чого в житті.
На кухні було тісно. Павло стояв біля плити, високий, плечистий, у дорогій куртці, пахнув холодним одеколоном і чужою впевненістю. Його дружина Лєна притулилася до підвіконня й гортала телефон, час від часу підводячи очі з виразом, ніби опинилася в брудному під’їзді й чекала, коли її нарешті випустять. За спиною Павла, біля дверей, переминався Віктор Дорош — чоловік із гладким обличчям, тонкими губами й текою під пахвою. Він називав себе фахівцем із нерухомості, хоча Тетяна Михайлівна так і не зрозуміла, фахівцем із чого саме: з квартир чи з чужого страху.
— Я нічого в тебе не брала, — сказала вона тихо.
Павло всміхнувся.
— Знову? Тітко Таню, ну не ганьбіться. Ось розписка. Ваш підпис. Два мільйони триста тисяч. Строк повернення минув. Суд уже прийняв документи. Ви хочете, щоб прийшли виконавці? Щоб сусіди бачили, як вас звідси виводять?
У Тетяни Михайлівни сіпнулася щока. Вона повільно взяла аркуш, хоча вже тримала його вчора, і позавчора, і тиждень тому, коли Павло вперше приніс цей папір. Папір був щільний, білий, з надрукованими рядками й підписом унизу. Підпис і справді був схожий на її. Навіть занадто схожий. З акуратною петелькою біля літери «Т», з нерівним хвостиком, який з’являвся в неї, коли боліла рука.
Але вона не пам’ятала цього дня. Не пам’ятала грошей. Не пам’ятала, щоб Павло давав їй хоч щось, окрім давніх погроз і солодких слів про турботу.
— Я не підписувала, — повторила вона.
Лєна фиркнула…
— Авжеж. Усі старі так кажуть, коли час платити. А коли Павлик вам ліки купував, труби міняв, продукти носив — тоді ви пам’ятали.
— Він мені труби не міняв, — Тетяна Михайлівна підвела очі. — Слюсарі з керуючої компанії приходили. Я їм сама платила. Сім тисяч.
— Та кому це цікаво? — різко сказав Павло. — Ви розумієте, що ми можемо продати борг? До вас такі люди прийдуть, що ви нас потім дякуватимете.
Віктор кашлянув у кулак, ніби хотів зробити розмову пристойнішою.
— Тетяно Михайлівно, є цивілізований варіант. Ви оформлюєте квартиру на Павла Сергійовича в рахунок погашення заборгованості, але зберігаєте право проживання на пів року. За цей час ми підберемо вам кімнату. Невелику, теплу. Може, в будинку для літніх людей місце знайдеться, якщо родичі допоможуть.
На слові «будинок для літніх людей» у неї всередині щось провалилося. Вона глянула на свою кухню: на фіранку з вицвілими ромашками, на батарею, обмотану старою ганчіркою, бо взимку з неї іноді сочилася іржава вода, на фотографію чоловіка в дерев’яній рамці. Микола Петрович усміхався звідти молодий, у сорочці із закачаними рукавами. Він сам прибивав цю полицю. Сам ставив дверне вічко. Сам казав: «Танечко, поки в нас є свій куток, ми не пропадемо».
Павло перехопив її погляд і всміхнувся ще холодніше.
— Тільки не починайте про дядька Колю. Його немає вже дванадцять років. А квартира є. І борг є.
Вона стиснула руки під столом, щоб ніхто не побачив, як тремтять пальці.
— Пашо, ти ж у мене хлопчиськом жив улітку. Я тебе годувала. Я тобі сорочки прасувала. Ти що робиш?
На секунду обличчя Павла стало жорстким не від злості, а від чогось схожого на сором. Але сором майнув і зник, як світло в під’їзді, коли хтось натиснув кнопку не на тому поверсі.
— От саме, — сказав він. — Усе життя ви когось годували. Мене, сусідів, чужих обірванців. А про себе думати так і не навчилися. Тепер ми думаємо за вас.
Тетяна Михайлівна повільно відсунула аркуш.
— Не підпишу.
На кухні стало тихо. За стіною в сусідів закашлялася дитина, на сходовому майданчику грюкнули двері, у чайнику щось клацнуло. Павло нахилився до неї так близько, що вона побачила маленьку родимку в нього під підборіддям, ту саму, яку колись мазала зеленкою, коли він упав із велосипеда.
— Тоді через суд, — промовив він неголосно. — І без жалю. Я вас попереджав…
