Він випростався, взяв теку у Віктора й пішов до дверей. Лєна затрималася, подивилася на старенький буфет, на банку з гречкою, на стос квитанцій біля холодильника.
— Дурна ви, тітко Таню, — сказала вона майже без злості. — Можна було піти красиво.
Коли двері зачинилися, Тетяна Михайлівна ще довго сиділа, не рухаючись. Ручка лежала перед нею, синя, чужа, блискуча. Вона потягнулася, щоб прибрати її, але пальці раптом ослабли. Ручка впала на підлогу, покотилася під стіл і зупинилася біля ніжки табурета.
Тетяна Михайлівна нахилилася за нею, і в очах потемніло. Вона вперлася долонею в холодну плитку, почекала, поки мине запаморочення, і тільки тоді випросталася. На плиті стояла каструля з перловою кашею. Каша охолола, зверху затягнулася сірою плівкою.
Їсти не хотілося.
Судовий лист прийшов через чотири дні. Листоноша Марина, молода жінка з червоним носом від вітру, простягнула конверт і відвела очі.
— Розпишіться ось тут.
Тетяна Михайлівна розписалася, відчуваючи, як погано слухається рука. Марина постояла у дверях, ніби хотіла щось сказати, потім прошепотіла:
— Ви там тримайтеся. У чаті будинку всяке пишуть, але не всі вірять.
— Що пишуть? — спитала Тетяна Михайлівна.
Марина почервоніла.
— Та так… Не читайте краще.
Але ввечері вона все ж попросила сусідку Ольгу показати їй той будинковий чат. Сама Тетяна Михайлівна телефоном користувалася тільки для дзвінків: старенький апарат із кнопками лежав у неї на підвіконні, перев’язаний гумкою, бо кришка батареї відвалилася.
Ольга прийшла з планшетом, сіла за стіл і спершу довго відмовляла.
— Таню, не треба тобі. Тільки нерви.
— Покажи.
Ольга зітхнула й повернула екран.
Там були повідомлення. Багато повідомлень. «Квартира 38, боржниця». «Племінник стільки років допомагав, а вона тепер відхрещується». «Старі хитрі бувають». «Кажуть, вона безхатченків у під’їзді годувала, от і дістала». «Треба виселяти, а то завтра до нас такі гості прийдуть». Хтось поставив смайлик, що сміється. Хтось написав: «Я давно казала, що від неї самі проблеми».
У Тетяни Михайлівни пересохло в роті…
