— Це Зоя написала? — спитала вона.
Ольга прибрала планшет.
— Наша голова будинку… Вона з Павлом спілкується. Ти ж знаєш.
Зоя Бойко жила поверхом вище. Колись Тетяна Михайлівна носила їй суп після операції. Потім Зоя стала старшою по будинку, навчилася говорити важливим голосом і вимагати з мешканців підписи за все підряд: за ремонт під’їзду, за заміну замка, за камери, яких так і не поставили. З Павлом вона зійшлася швидко. Він умів бути ласкавим із тими, хто міг стати в пригоді.
— Вони зроблять із мене божевільну, — сказала Тетяна Михайлівна. — Скажуть, що я забула.
— Не зроблять, — Ольга поклала долоню поверх її руки. — Будемо розбиратися.
Але Ольга й сама була втомлена: працювала продавчинею, ростила двох дітей, чоловік у неї давно пішов. Вона принесла наступного дня телефон юриста з безплатної консультації, і Тетяна Михайлівна поїхала туди автобусом.
В автобусі було душно. Люди стояли плече до плеча, хтось штовхнув її сумкою, хтось роздратовано зітхнув, коли вона надто повільно діставала проїзну картку. Вона трималася за поручень і думала тільки про те, щоб не впасти. У вікні миготіли сірі будинки, вивіски аптек, зупинки, обличчя людей, яким до неї не було жодного діла.
Юристом виявився молодий чоловік на прізвище Гончар. Він уважно прочитав розписку, позовну заяву й довго мовчав.
— Ви впевнені, що грошей не брали?
— Упевнена.
— Тоді треба оскаржувати підпис. Заявляти клопотання про почеркознавчу експертизу. Але експертиза платна. Іноді суд потім стягує витрати з тієї сторони, що програла, але спершу доведеться внести.
— Скільки?
Він назвав суму. Тетяна Михайлівна відчула, як у неї закололо в грудях. Таких грошей у неї не було, навіть якби продати холодильник, буфет і золоту каблучку, що лишилася від мами.
— А без експертизи?
Гончар зняв окуляри й потер перенісся.
— Складно. Розписка — сильний доказ, якщо суд визнає підпис вашим. Потрібні свідки, документи, будь-які докази, де ви були того дня, у якому стані, чому не могли підписати. Дата ось тут — чотирнадцяте січня, шість років тому. Вечір. Ви пам’ятаєте цей день?
Тетяна Михайлівна подивилася на цифри. Чотирнадцяте січня. Середина зими. Шість років тому.
У голові було порожньо. Ніби хтось витяг із пам’яті цілу шухляду й залишив пилюжний слід.
— Не пам’ятаю, — сказала вона винувато.
Юрист кивнув без осуду.
— Спробуйте підняти старі записи. Квитанції, медичні документи, фотографії, дзвінки. Може, ви тоді лежали в лікарні? Може, були в лікаря? Може, у вас були гості?
Вона повернулася додому з важкою текою й відчуттям, що йде по льоду, який тріщить під ногами. Вдома вона висипала на стіл старі конверти, квитанції, рецепти, записки. Витрусила шухляду комода. Знайшла гарантійний талон на електрочайник, вітальну листівку від Ольжиних дітей, довідку про щеплення кота, якого вже давно не було. Знайшла лист від управління будинку за той рік. Знайшла фотографію чоловіка, ще одну, де вони стояли біля дачного паркану.
Але чотирнадцяте січня не згадувалося.
І тільки вночі, коли вона лежала без сну, слухаючи, як на кухні капає кран, у пам’яті раптом виник запах. Не паперу, не чорнила, не грошей. Запах кислих щів, мокрої шерсті й дешевого мила.
Зима. Чорний хід старої їдальні, де вона підробляла мийницею посуду після смерті чоловіка. Три однакові хлопчачі обличчя в дверному прорізі. Сині губи. Вологі вії. Руки, сховані під пахвами.
— Бабусю, у вас хліба немає?
