Сукня, яка на примірці здавалася майже невагомою, тепер тиснула на мене, мов чужа воля. Корсет безжально стягував груди, кожен вдих відгукувався тупим болем під ребрами, а багатошарова спідниця плуталася в ногах, ніби сама тканина намагалася зупинити мене перед останнім кроком. У залі стояв густий запах білих квітів, дорогих парфумів і напруженої цікавості, яку люди ховали за усмішками.
Ми з Марком Велицьким стояли перед церемоніальною аркою у величезній залі, де розкіш виставляли напоказ із майже зухвалою ретельністю. Кришталь, м’яке світло, живі квіти, бездоганно накриті столи — все довкола ніби кричало про багатство й бездоганний смак. На нас дивилися сотні гостей. Одні розтягували губи у святкових усмішках, інші торкалися кутиків очей хустинками, хоча сліз там не було, треті перешіптувалися впівголоса, не зводячи з нас поглядів. Сцена була ідеальною. Тільки щастя в ній не було.
Донька власника великої будівельної компанії Соколова і спадкоємець впливової промислової родини Велицьких. Саме так нас представляли оточенню, називаючи цей шлюб рідкісним союзом двох сильних домів. Але я знала, де народилася ця «красива історія». Не в почуттях. Не в долі. Її вигадали за зачиненими дверима, серед розрахунків, домовленостей і чужих амбіцій.
Я чудово розуміла, за кого виходжу заміж. Марк ніколи не бачив у мені жінку, з якою хотів би постаріти. Його погляд ковзав по мені так, ніби я була лише охайною обгорткою для того, що справді його цікавило: бізнес мого батька, його домовленості, земля, об’єкти, зв’язки, вплив. Я відповідала йому тим самим — холодною ввічливістю, без ілюзій і надій.
Чоловік, який проводив церемонію, розгорнув теку й підвів очі на гостей. Його голос зазвучав урочисто, повільно, з нудотною м’якістю, ніби він вливав мед у кожне слово.
— Сьогодні ми стали свідками моменту, коли дві долі з’єднуються в одну…
