— Відчепіться! Ви збожеволіли?! Досить! Ілля ж ваш син! — Катя, задихаючись від їдкого запаху міцного тютюну й важкого, задушливого чоловічого поту, щосили впиралася тремтячими руками в широкі, мов кам’яна стіна, груди свекра.
Вона звивалася, наче птах, спійманий у силки, відчайдушно намагаючись вирватися з цих грубих, мозолястих, настирливих рук, які з лячною впевненістю й хазяйновитим напором стискали її тендітні плечі.
Голос її зривався на істеричний, безпорадний шепіт, бо кричати на повен голос вона боялася — страх перед цим величезним, жорстоким чоловіком давно пустив у її душі глибоке, отруйне коріння.
Але свекор не слухав. Семен Борисович узагалі ніколи не слухав тих, кого вважав нижчими за себе становищем, а такими він вважав абсолютно всіх довкола.
У його налитих кров’ю, потемнілих від тваринної пристрасті очах не було ані краплі співчуття чи розуміння, лише холодний, розважливий блиск хижака, який загнав свою здобич у кут. Він не звик відмовлятися від своїх бажань. Усе його життя було побудоване на підкоренні оточення своїй залізній волі, на праві сильного брати те, що йому припало до вподоби.
А сьогодні, коли вони лишилися в домі зовсім самі, його впевненість у власній безкарності сягнула апогею — особливо сьогодні, коли гаряча кров стукала у скронях, вимагаючи негайного вдоволення.
У Каті не було жодного шансу звільнитися. Важке, огрядне тіло чоловіка навалилося на неї всією своєю масою, втискаючи в холодну дерев’яну стіну коридору.
Грубі пальці боляче впивалися в ніжну шкіру, залишаючи багряні синці, які їй потім доведеться ретельно ховати під довгими рукавами кофт. Вона зрозуміла це з крижаною ясністю, і її відчайдушний опір почав згасати, змінюючись глибоким, паралізуючим заціпенінням.
Задихаючись від сліпої, пекучої ненависті й принизливого безсилля, вона опустила руки й скорилася, перетворившись на безвольну ляльку…
