Життя без прикрас
— Двох не потягнемо. У першого батька вдалася. Зайве.
Ці слова були сказані поверх моєї шапки — жінці в синьому халаті. Зі мною мама того дня не розмовляла. Мені було п’ять, і я стояла поруч із нею в коридорі дитячого притулку номер два на вулиці Вересовій. Мама була в бузковому пуховику й тримала мене за зап’ясток, як тримають, щоб не втекла. Не за долоню.
Що таке «зайве», я не розуміла. Мабуть, шапка: велика, вона сповзала мені на ніс, хоч скільки я її поправляла. Я вирішила, що зараз мама зніме з мене цю зайву шапку й ми підемо.
Але мама відпустила мою руку. На підлогу біля мене опустився поліетиленовий пакет із червоною трояндою — такі продавалися біля метро.
— Тут сукня, колготки, зубна щітка та яблуко. Документи вже у вас. Мені час, у мене молодша в машині.
З вікна було видно червону машину мого вітчима, дядька Степи. Там сиділа Рита, моя трирічна сестра, сміялася й гатила долонькою по склу. Їй здавалося, що ми граємося. Вона махала мені. Майже на тридцять років це стало нашою останньою зустріччю.
Мама не озирнулася. Вхідні двері грюкнули, і в коридорі відразу стало тихо. Цей звук я пам’ятаю досі.
Жінку в синьому звали Софією Аркадіївною. Вона присіла переді мною навпочіпки й стягнула шапку — ту, яку я вважала зайвою.
— Ось тепер я тебе бачу, Іринко. Ходімо, покажу, де твоє ліжко.
Я пішла за нею з пакетом у руці. Лише перед дверима спальні до мене дійшло, що мама по мене не прийде. У пакеті лежало ціле яблуко. Раніше мама розрізала яблуко навпіл: мені половину, Риті половину. Тепер ділитися було ні з ким.
Про те, що Софія Аркадіївна зробила ввечері після маминого відходу, я дізналася лише у двадцять п’ять років. У журналі прийому для цього була графа «Обставини». Зазвичай туди вписували щось на зразок «у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем». Софія Аркадіївна записала мамині слова дослівно.
— Іринко, за вісімнадцять років я стільки дітей прийняла. Матері розповідали: грошей немає, чоловік п’є, жити ніде. Я все записувала. А тут уперше почула: «Зайве». Вирішила залишити саме так. Колись хтось відкриє журнал і прочитає.
У ньому було написано: «Мати пояснила: „Двох не потягнемо. Це в батька. Зайве“». Було й інше — заява про відмову, яку мама власноруч написала на підвіконні. Кулькову ручку вона втискала в папір. Підписалася: «Бондар ОГ».
Мого батька звали Павлом. Він був першим маминим чоловіком і пішов, коли мені виповнилося два. За дядька Степу мама вийшла, коли Риті було пів року. Рита була його донькою, я — ні.
Він мене не бив. Для цього, мабуть, треба було хоча б помічати. При мені він звертався до мами:
— Оксаночко, знову оце під ногами.
Риті діставалися «Марго», «сонечко», «татова». Мені — «це». Я сприймала це слово як своє друге ім’я.
У притулку минули два роки. Жахіттям я їх не назву. Там було ніяк.
Щоночі я тихо співала в подушку, щоб ніхто не почув. Співала Риті, якої не було поруч, колискову з мультфільму про білого ведмедика. Мама вмикала нам її на касеті. Усі два роки я боялася пропустити хоч одну ніч: здавалося, перестану співати — і забуду, що в мене є сестра.
Коли мені було сім, до притулку приїхали Ковальчуки. Своїх дітей у Миколи Юрійовича й Тетяни Василівни не було; вони збиралися лише подивитися. Він працював хірургом-трансплантологом, вона — нефрологинею. Високий, сутулий, із величезними сухими долонями, він стояв поруч із маленькою жінкою в окулярах. Від її голосу ставало тепло, як від батареї.
Як згодом розповідала Софія Аркадіївна, вони дві години переходили з групи в групу. Тетяна Василівна не промовила ні слова. Біля мого ліжка її зупинив мій голос: я рахувала ґудзики на її пальті. Уголос.
— Шість. А сьомий відірвався.
Тетяна Василівна глянула на пальто. Ґудзика справді бракувало — вона загубила його в трамваї. Присівши переді мною, вона запитала:
— Тобі подобається рахувати?
— Подобається. Цифри не йдуть геть.
Через три місяці в документах з’явилося нове ім’я: Ковальчук Ірина Миколаївна.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.