— Ти вкрала в матері квартиру, Марино, і тепер ховаєшся за дитиною.
Ці слова впали в кухню, як тарілка на кахель. Тільки тарілка не розбилася — розбилася тиша. Чайник на плиті давно закипів і, захлинаючись парою, свистів тонко й зло. На столі стояла чашка з недопитим чаєм, зверху плавав кружечок лимона, уже збляклий, мов хворе око.
Дванадцятирічна Аня сиділа на табуретці біля вікна й тримала в руках шкільний щоденник. Щоденник був розгорнутий на сторінці із зауваженням: «Відмовилася відповідати біля дошки, плакала». Учителька поставила підпис акуратним синім розчерком, ніби це було щось звичайне, на кшталт погоди.
У дверях кухні стояла тітка Тетяна — мамина старша сестра. Висока, сухорлява, у дорогому сірому пальті, яке вона не зняла, хоч у квартирі було спекотно. Поруч із нею м’явся її чоловік Сергій, великий, важкий, із червоним обличчям і очима, що намагалися ні на кому не затримуватися. У передпокої ще стояла двоюрідна сестра Ліза, старша за Аню на три роки, з телефоном у руці. Вона дивилася в екран, але Аня бачила, як та іноді підводить очі й усміхається кутиком рота.
Мама стояла біля мийки. У пальцях у неї була мокра ганчірка. Вона стискала її так сильно, що на підлогу капала вода.
— Таню, не треба при дитині, — тихо сказала мама.
— А при кому треба? — тітка Тетяна ступила вперед. — При нотаріусі ти мовчиш. На телефон не відповідаєш. Двері не відчиняєш. Тепер ще будеш вибирати, при кому мені говорити?
— Я нічого не вкрала.
— Звісно. Заповіт теж сам собою з’явився. Мама останні місяці ледве ходила, таблетки плутала, а тут раптом узяла й залишила все тобі. Зручно.
Мама підвела голову. Обличчя в неї було бліде, майже сіре. За останні два тижні після похорону бабусі Ніни вона ніби зменшилася: плечі опустилися, очі запали, руки постійно щось шукали — то ключі, то квитанції, то таблетки від голови.
— Мама сама просила викликати нотаріуса, — сказала вона. — Ти тоді не приїхала. Сказала, що в Лізи репетитор.
Тітка Тетяна коротко всміхнулася.
— Знову я винна? Марино, годі. Ти все життя вдаєш слабку. Все життя тобі всі щось винні. Мама з тобою панькалася, твою дитину ростила, за комуналку платила, а тепер ти вирішила, що квартира — це твоя подяка?
Аня відчула, як горло стислося. Бабуся Ніна справді часто забирала її зі школи, годувала супом із кропом, учила пришивати ґудзики й казала: «Не слухай тих, хто кричить найгучніше. Правда часто говорить тихо». Коли бабуся померла в лікарні, Аня спершу не плакала. Стояла в коридорі біля палати, дивилася на мамину спину й думала: «Зараз бабуся покличе мене, просто лікарі помилилися». А потім удома знайшла в кишені свого пуховика бабусину карамельку й заплакала так, що мама злякалася.
— Ми жили з мамою, бо їй потрібна була допомога, — сказала мама. — Ти сама знаєш.
— Я знаю, що ти тепер не пускаєш мене в батьківський дім.
— Це наша з Анею єдина квартира.
— Батьківський дім, — жорстко повторила Тетяна. — І ми подамо до суду. Сергій уже говорив із юристом.
Сергій кашлянув і подивився вбік.
— Там… так. Треба буде оскаржувати. Є підстави.
— Які?
