Мене звати Мар’яна. Моє життя вміщалося в маршрути маленького міста: дім, аптека, спортзал, прогулянки. Дні пливли рівно: білий халат, запах ліків, вітрина, чужі прохання, чек, знову усмішка. У цій розміреності було спокійно, але іноді здавалося: мене тримають у прозорій банці, де все видно, а повітря мало.
Удома я ставала іншою. Скидала халат разом із денною стриманістю, розпускала волосся, ходила босоніж по холодній підлозі й відчувала тіло так, ніби тільки тут воно належало мені. Я знала, що подобаюся чоловікам: тонка талія, м’яка лінія стегон, груди, які не хотілося ховати, хода, після якої погляди затримувалися.
Але річ була не лише у зовнішності. Я вміла дивитися. Так, що у звичайній розмові з’являвся натяк. Так, що навіть мовчання починало звучати як обіцянка.
Мій чоловік, Тарас, вів уроки праці в місцевій школі. Спокійний, з окулярами на переніссі, він любив порядок у всьому: у шафі, у розкладі, у словах, у почуттях. Мене він любив дбайливо й терпляче. У нашій близькості не було холоду, але був вивчений ритм: я не скаржилася, просто знала наперед майже кожен його жест.
Одного вечора він раптом сів поруч і довго крутив у пальцях край склянки. Я відразу зрозуміла: зараз пролунає щось незвичне.
— Мар’яно, можна спитати одну річ? Тільки не сердься одразу.
Я подивилася на нього спідлоба, уже відчуваючи допитливий холодок.
— Питай.
Він помовчав, поправив окуляри, потім видихнув:
— Ти коли-небудь уявляла, що поруч із тобою міг би бути інший чоловік? Не замість мене. А… при мені.
Я завмерла. Спершу всередині піднялася образа, ніби він сам відсував мене від себе. Потім — подив. А слідом прийшло те, чого я не чекала: тонка, небезпечна іскра зацікавлення.
— Ти зараз про що говориш?
— Про те, що я хотів би бачити тебе бажаною не лише для себе, — сказав він тихіше. — Не як зраду і не як зрадництво. У тобі стільки вогню, що мені хочеться побачити, як він спалахує для когось іншого. І все одно залишається моїм.
Він знітився, пішов на кухню, налив води й повернувся, не підводячи очей. Ми не продовжили розмову, ніби обоє злякалися сказаного. Але думка залишилася: ходила квартирою тінню, лягала поруч уночі й поверталася вранці, коли я застібала аптечний халат…
