Роман і Марта прожили в шлюбі п’ять років. Збоку їхня сім’я здавалася спокійною: без гучних сварок, показових розставань і бурхливих примирень. Після весілля вони переїхали до квартири батьків Романа. Раніше це житло здавали, але потім старші вирішили віддати його синові, щоб молода пара могла почати життя без зайвих витрат.
Роман працював в автосалоні. Його день минав серед дзвінків, клієнтів, перемовин. Увечері він часто повертався додому втомленим, але вважав це нормальною ціною дорослого життя. Марта була адміністраторкою в приватній стоматологічній клініці: зустрічала пацієнтів, відповідала на дзвінки, стежила за розкладом лікарів, усміхалася роздратованим відвідувачам.
Спочатку вона запевняла чоловіка, що їй подобається робота. Марті було приємно мати власну зарплату й почуватися самостійною. Роман поважав це й не сперечався. Але поступово її настрій почав змінюватися. Щораз частіше, повертаючись додому, вона кидала сумку біля дверей, сідала з виснаженим обличчям і казала, що люди вимотують її сильніше за будь-яке фізичне навантаження.
Спершу Роман ставився до таких скарг спокійно, але згодом Марта дедалі частіше згадувала подруг, яким чоловіки дозволили не працювати. В однієї чоловік добре забезпечував сім’ю, в іншої дружина займалася домом і собою, у третьої не було потреби терпіти чужі примхи. Марта говорила ніби між іншим, однак Роман чув у цих словах прихований сенс. Вона хотіла, щоб він сам зрозумів, у який бік давно повернули її думки.
Він розумів це без зайвих пояснень. Тільки його зарплати вистачало на звичайне життя, а не на те, щоб самому утримувати двох і закривати всі бажання дружини. Роман давно сподівався на підвищення. Він не говорив про це надто часто, щоб не обіцяти дружині того, чого ще не отримав, але сам майже щодня думав про можливу надбавку. Він виконував план, не сперечався з керівництвом, затримувався після зміни, коли було потрібно, і зрештою наважився поговорити з начальником про підвищення зарплати. Йому відповіли обережно: питання розглянуть і згодом повідомлять рішення. Кілька днів він жив із надією, хоча всередині вже відчував тривогу.
У призначений день Роман знову зайшов до кабінету керівника й майже одразу зрозумів, що добрих новин не буде. Зарплату переглядати відмовилися. Пояснили сухо: зараз у компанії немає такої можливості, треба зачекати. Роман вийшов із важким відчуттям у грудях. Дорогою додому він думав не про начальника і не про роботу, а про те, як скаже все Марті. Він надто добре знав, що дружина чекала від цього зовсім іншого…
