У нашу першу шлюбну ніч чоловік запропонував жити нарізно. Я погодилася — і вранці він розгубився
У нашу першу шлюбну ніч Андрій оголосив, що відтепер у кожного з нас буде своє життя. Я не стала сперечатися. Просто кивнула. А вранці з’ясувалося, що до моєї згоди він виявився зовсім не готовий.
До одинадцятої я просиділа на краю ліжка у весільній сукні. Шовкове покривало ковзало під долонею, пальці м’яли край подолу. У кімнаті було надто багато червоних троянд і стрічок, а в тиші надто виразно було чути годинник. Усе тут приготували для щасливих молодят, і від того чекати було особливо нестерпно.
Дубові двері розчахнулися. Андрій увійшов, потягнув донизу вузол краватки й подивився на мене так, ніби моя присутність була ще одним неприємним обов’язком цього дня. Від нього тхнуло спиртним. Він посунув стілець від туалетного столика, важко сів і схрестив руки на грудях.
— Ну що, отримала бажане? Тепер ти дружина, невістка родини Коваленків. Старші розплатилися за свій борг вдячності, весілля відбулося. Тільки не розраховуй, що за ним буде щось іще.
Я слухала, не відводячи очей.
— Запам’ятай одразу: справи в нас окремі, гроші теж. Кожен влаштовує своє життя сам. Цей шлюб нічого між нами не змінює.
Дорога білизна, квіти, святкова сукня — усе це ще оточувало мене, але до того, про що говорив Андрій, уже не мало жодного стосунку. Святкова обстановка не пом’якшувала жодного слова. Навпаки, серед цих приготувань до спільного життя його відмова від нього звучала особливо виразно.
У його голосі було стільки неприязні, що за словами майже не чувся зміст. Але я розуміла і зміст, і причину. Андрія змусили одружитися з донькою людини, яку він вважав розкрадачем. На його переконання, мій батько обікрав сімейну компанію, а я зуміла обернути давню вдячність його батьків на вигідну для себе угоду. Не дружина — ще одна неприємність, що дісталася разом із чужими зобов’язаннями.
Мені було боляче, хоча я й не чекала освідчень у коханні. Можна розуміти, чому тебе ненавидять, і все одно не бути готовою почути це вголос. Він навіть не запитував, чого я хочу. Уже вирішив за мене: становища, грошей, права називатися його дружиною. Спробуй я заперечити, він почув би лише спробу торгу. Залишалося прийняти запропоновану ним самостійність так, щоб вона справді стала моєю, а не ще одним способом нагадати, від кого я тут залежу.
Я підвелася, розправила сукню й узяла зі столу ручку. Кілька хвилин пішло на те, щоб викласти на папері умови спільного проживання та роздільних витрат. Андрій дивився, як я пишу. Закінчивши, я залишила аркуш на столі.
— Добре. Житимемо за цими правилами.
У шафі знайшовся запасний комплект білизни. Я склала його на руки й попрямувала до виходу.
— Ти куди?
— У вітальню. Ліжко залишається тобі. Якщо життя в кожного своє, ділити постіль немає сенсу.
Заперечень я не дочекалася. Двері зачинилися за моєю спиною, і решту ночі я провела на довгому дивані під тонким пледом.
Особняк стояв у темряві, чужий і безмовний. Тут можна було не тримати обличчя. Я заплющила очі й побачила тата — таким, яким пам’ятала його до звинувачень, до інсульту, після якого він уже не повернувся до нас. Сльози потекли самі. Я квапливо витерла щоки: жалість до себе зараз нічим не могла допомогти.
Я прийшла в цю родину не по достаток і не по любов Андрія. Мені потрібне було право перебувати в домі, можливість наблизитися до старих бухгалтерських документів компанії, що займалася імпортом та експортом. У них я сподівалася знайти те, що дозволить повернути батькові, Миколі, чесне ім’я. Заради цього я й погодилася стати дружиною чоловіка, який зневажав нас обох…
