Коли тієї ночі на ґанку почулися важкі, збивчасті кроки, я відразу зрозуміла, хто там. Рипнула нижня сходинка, хтось незграбно зачепив одвірок і завмер перед дверима, ніби збирався з духом.
Я стояла на кухні й слухала, як за вікном шарудить мокрий вітер. Серце впізнало його раніше, ніж розум. Це був Богдан — мій зять, чоловік моєї загиблої доньки Дарини. І ще до того, як я взялася за ручку, я знала: він знову нетверезий.
Мені п’ятдесят два. У цьому домі я сама вже вісім років, від тієї весни, коли мій Степан упав у гаражі, схопившись за груди, і не дочекався допомоги. Після нього в мене залишалася Дарина — моя єдина дівчинка, моє вперте, світле щастя. Три роки тому вона вийшла за Богдана, і я тоді вперше за довгий час відчула: поруч із нею надійна людина.
Усі казали одне й те саме: пощастило тобі, Олено Миронівно, хлопець золотий, роботящий, дружину береже. Я й сама це бачила. Богдан дивився на Дарину так, ніби в кімнаті нікого, крім неї, не існувало. Високий, міцний, із сильними руками будівельника й м’якою, майже хлоп’ячою усмішкою. У тридцять років він був майстром на будівництві, непогано заробляв, мріяв про дім, про дітей, про нормальне щасливе життя.
А потім усе зруйнувалося за один день.
Сім місяців тому Дарина загинула в аварії. На зустрічну смугу вилетіла машина, за кермом якої сидів п’яний чоловік. Лікарі потім казали мені, що вона нічого не відчула, пішла миттєво. Вони хотіли полегшити мій біль, але від цих слів тільки важче ставало дихати, ніби в грудях оселився камінь.
Перші тижні після похорону в моїй пам’яті розпалися на сірі плями. Я вставала, вмивалася, щось їла, відповідала на дзвінки, але робила все ніби чужими руками. Усередині не було ні крику, ні сліз — тільки випалене місце, де раніше жила моя донька…
