Останній іспит закінчився так буденно, ніби не відділяв Мар’яну Левченко від цілого літа, а був лише ще одним рядком у розкладі. Вона вийшла з навчального корпусу, примружилася від яскравого світла й повільно пішла тінистою алеєю, відчуваючи, як із кожним кроком із плечей сходить напруга. Третій курс залишився позаду. Сесія, конспекти, заліки, безсонні ночі над задачами — усе це раптом відсунулося кудись далеко, а попереду розчинився вільний простір, наповнений гарячим повітрям, запахом листя й майже дитячим відчуттям свята.
Навчання давалося їй легко, ніби вона й справді від народження вміла розмовляти з технікою однією мовою. Мар’яна без особливого надриву вступила на бюджет, швидко стала однією з найсильніших студенток на потоці й за три роки так звикла до відмінних оцінок, що вже не сприймала їх як привід для гордості. Викладачі любили її за уважність і живий інтерес, одногрупники — за те, що вона ніколи не пихатіла, допомагала без поблажливості й уміла сміятися навіть із того, що іншим здавалося нудним.
Тепер, коли екзаменаційні перегони закінчилися, треба було якось відзначити цей маленький особистий рубіж. Мар’яна зупинилася посеред алеї й задумливо поправила ремінець сумки. Можна було поїхати з хлопцями за місто, можна було зустрітися з подругами в кафе, замовити щось холодне й солодке, а можна — купити торт і провести вечір із мамою, вмостившись на старому дивані з чашками чаю. Останній варіант раптом видався найтеплішим.
Мама, Олеся Ярославівна, була для Мар’яни не просто матір’ю. Вона була домом, порадницею, найближчою людиною і тією тихою силою, що не дала їм обом зламатися. Батька Мар’яна не пам’ятала: їй казали, що він помер, коли вона була зовсім маленькою. Після цього Олеся Ярославівна більше не намагалася влаштувати особисте життя. Вона працювала, ростила доньку й вечорами робила речі ручної роботи, які потім продавала через свій невеликий інтернет-магазин.
До закінчення школи вони жили в маленькому спокійному містечку, де все було звичним: двір, знайомі обличчя, магазин за рогом, вузька кухня, на якій вирішувалися майже всі родинні питання. Але коли стало зрозуміло, що Мар’яна може вступити до одного з найкращих навчальних закладів в іншому великому місті, вони не стали довго вагатися. На сімейній раді, що складалася з двох людей, було вирішено: їхати. Мама склала майстерню в коробки, донька — книжки й ноутбук, і невдовзі вони вже винаймали невелику квартиру неподалік від навчального корпусу.
Мар’яна так поринула у свої думки, що спершу не зрозуміла, звідки долинає тихий, приглушений звук. Вона зробила ще кілька кроків, потім зупинилася й прислухалася. Хтось плакав. Не голосно, не навзрид, а так, ніби з усіх сил намагався стримати ридання всередині, але вони все одно проривалися назовні. На найближчій лавці сиділа дівчина, закривши обличчя долонями.
Мар’яна ніколи не вміла проходити повз чужу біду. Вона підійшла ближче, трохи нахилилася й обережно спитала:
— Гей… тобі зле? Щось сталося? Може, лікаря покликати?
Дівчина заперечно хитнула головою, але плакати не перестала.
— Хлопець покинув? — спробувала вгадати Мар’яна, сідаючи поруч.
— Ні, — схлипнула та ще дужче.
— З рідними щось? — Мар’яна відразу злякалася власної здогадки.
— Ні… — дівчина нарешті прибрала долоні від обличчя. — Я завалила іспит.
Мар’яна зітхнула з таким полегшенням, що сама знітилася.
— Господи, ти мене налякала. Ну іспит — це ж не кінець світу. Перездаси.
— Не перездам, — безнадійно сказала дівчина. — Я нічого не розумію. Я тупа.
— Так, давай без таких заяв. Як тебе звати?
— Олеся.
Мар’яна здивовано підняла брови.
— Як мою маму. Значить так, тезко моєї мами, розповідай, що саме ти не склала.
— Системне програмне забезпечення, — дівчина скривилася, ніби сама назва завдавала їй болю. — Сказали, якщо за тиждень не виправлю, ставитимуть питання про відрахування.
— Через один предмет? — Мар’яна недовірливо глянула на неї.
— Це Руденко.
Після цього прізвища Мар’яна вже не стала сперечатися. Професор Руденко ставився до свого предмета так, ніби від знання кожної теми залежала доля світу. За три роки майже вся її група встигла відчути на собі його суворість. Хтось складав чесно, вивчаючи його матеріали до головного болю, хтось шукав обхідні шляхи, а хтось, як Мар’яна, просто любив цю галузь настільки, що Руденко, скрегочучи душею, ставив відмінні оцінки.
Вона подивилася на Олесю уважніше. Та не була дурною — радше розгубленою, загнаною в кут і заздалегідь переконаною, що не впорається.
— Хочеш, я тебе підтягну? — сказала Мар’яна після короткої паузи. — Тиждень — це мало, але якщо не тягнути, шанс є.
— Ти серйозно? — Олеся навіть плакати перестала.
— Цілком. Тільки доведеться займатися щодня й без скарг.
— Та хоч зараз! — пожвавішала дівчина. — Ходімо до мене, я поруч живу.
Мар’яна підвелася з лавки, простягнула їй руку, і Олеся вхопилася за неї з такою вдячністю, ніби їй пропонували не допомогу з іспитом, а рятівне коло посеред глибокої води…
