У палаті для важких пацієнтів тиша трималася щільніше, ніж запах ліків. Мар’яна прийшла до цієї клініки недавно, але вже знала: тут людина швидко перестає належати самій собі. За неї дихають апарати, за неї говорять цифри на моніторах, за неї вирішують лікарі й родичі. Коридори були вимиті до холодного блиску, лампи горіли рівно й безжально, а кроки персоналу лунали так глухо, ніби їх одразу ковтали стіни.
Серед нерухомих хворих Мар’яна майже з перших змін виокремила Назара Гнатюка. Колись його прізвище миготіло в ділових новинах: засновник великої технологічної компанії, людина з жорсткою хваткою і репутацією того, хто звик доводити рішення до кінця. Потім сталася аварія. Машина вилетіла з мокрої траси дощової ночі, і офіційно все звели до трагічного збігу обставин. Але розмови довкола події не вщухали: надто дивною здавалася та ніч, надто багато людей могли отримати вигоду, якби Назар назавжди залишився між життям і смертю.
Мар’яна бачила його колишні фотографії лише в старих публікаціях: упевнене підборіддя, спокійна усмішка, погляд людини, яку важко збити з обраного шляху. У лікарняному ліжку від тієї сили лишилися тільки обриси. Бліде обличчя, заплющені повіки, трубки, датчики, тонкі пальці на простирадлі. Він лежав так нерухомо, що будь-який рух повітря поруч із ним здавався грубим втручанням.
За посадою від Мар’яни вимагалося небагато: стежити за показниками, вчасно змінювати витратні матеріали, фіксувати тиск і стан шкіри, перевіряти роботу обладнання. Усе це можна було робити швидко, майже механічно. Але з Назаром у неї так не виходило. Вона затримувалася біля його ліжка довше, ніж належало, обережно протирала обличчя, розправляла складки на білизні, масажувала кисті, щоб пальці не закам’яніли. Їй здавалося неприпустимим, щоб людина, навіть та, що не розплющує очей, була перетворена на рядок у журналі спостережень.
Колеги помітили це швидше, ніж вона чекала. У кімнаті відпочинку з неї дедалі частіше кепкували. «Мар’яно, зізнайся, чекаєш, коли твій багатій прокинеться і віддячить?» — кидала одна медсестра, розмішуючи каву. Інша хмикала: «Головне, не забудь попросити частку у спадку». Слова летіли легко, майже ліниво, але всередині Мар’яни щоразу лишався неприємний слід. Вона не сперечалася. Пояснювати чужу гідність людям, яким вона здавалася приводом для жарту, було марно.
Але в її увазі до Назара справді було щось таке, чого вона сама не могла назвати. Іноді, схилившись над ним, Мар’яна відчувала дивне напруження, ніби за нерухомим обличчям іще живе зусилля, ніби він не провалився в порожнечу остаточно. Часом монітор відповідав на її голос ледь помітним пришвидшенням ритму, і вона забороняла собі радіти цьому, але все одно знову поверталася до тієї думки.
Рідні Назара тривожили її не менше. Дарина, його дружина, з’являлася в палаті рідко й завжди трималася так, ніби перебування поруч із чоловіком було для неї неприємним обов’язком. Вона питала не про те, чи відчуває він біль, не про найменші зміни, не про надію. Її цікавили висновки, строки, підписи. Остап, брат Назара, говорив іще сухіше. Він приходив до лікарів, обговорював папери, управління компанією, прогнози, але до ліжка підходив так, як підходять до зачинених дверей, за якими вже не чекають відповіді.
Що довше Мар’яна дивилася на цю холодну турботу, то дужче всередині підіймався страх. Ці люди не виглядали розгубленими. Вони виглядали нетерплячими. І одного разу її проста робота, з якої сміялися в кімнаті відпочинку, почала скидатися на тонку нитку, що веде до чужої ретельно прихованої правди…
