Вітальня того вечора здавалася надто тісною навіть для нашого великого будинку. Повітря було густе від людських голосів, запаху гарячих страв, терпкого вина, дорогих парфумів і радісного сміху. Родичі, друзі родини, давні знайомі — усі прийшли привітати Данила, мого хлопчика, який колись уміщався в мене на згині ліктя, а тепер стояв посеред кімнати високим, упевненим, дорослим чоловіком у білій сорочці.
Він щойно повернувся з-за кордону з подвійним магістерським ступенем. Я дивилася на нього й не могла звикнути до того, що цей спокійний молодий чоловік із глибоким голосом — той самий малюк, чиї нічні кольки я переживала як кінець світу, чиї перші кроки знімала на стару камеру, чию температуру збивала, сидячи біля ліжечка до світанку.
Данило переходив від столу до столу, тримаючи келих, дякував кожному, усміхався, обіймав двоюрідних сестер, тиснув руки старшим. Його голос звучав рівно, по-чоловічому стримано:
— Рідні, дякую, що зібралися. Для мене важливо бачити вас тут. Цей день належить не лише мені, а всій нашій родині.
Старший дядько, давно посивілий, але все ще гучний і жвавий, підняв келих і ляснув Данила по плечу. Потім повернувся до мене.
— Олено, сьогодні ти маєш пишатися собою найбільше. Такий син сам по собі не з’являється. Його треба виростити — серцем, терпінням, безсонними ночами. Ти двадцять п’ять років віддала недаремно.
Я знітилася, машинально розгладила тканину сукні на стегні й усміхнулася так, як усміхаються жінки, яким похвала приємна, але надто боляче нагадує про її ціну.
— Головне, що він виріс чесним і сильним, — сказала я. — Для матері більшого щастя немає.
За сусіднім столом тітка сплеснула руками, і її очі вмить стали вологими.
— Доля дивно розпоряджається людьми. Я й досі пам’ятаю ту ніч. Злива, вітер, Степан увесь мокрий, на руках — згорток. Він тоді сказав, що знайшов немовля біля занедбаного під’їзду. А ти ж тільки-но дізналася від лікарів, що дітей у тебе не буде. Ти плакала так, ніби тобі серце вирвали. Але щойно ти взяла того малюка — і все змінилося. Не кров робить жінку матір’ю. Мати — та, що не відпустила.
Я відвела очі, бо в горлі раптом стислося. Пам’ять повернула мене в ту грудневу ніч: мокре пальто Степана, його холодні долоні, крихітне личко немовляти, синюваті губи, слабкий писк. Він тоді сказав мені, тремтячи від хвилювання:
— Олено, раз уже доля не дала нам народити свого, може, вона сама привела до нас цю дитину. Залиш роботу. Я впораюся. Я працюватиму день і ніч, тільки ти вирости його вдома, як нашого.
І я повірила. Того ж тижня написала заяву. Залишила посаду, кар’єру, плани, все, що будувала до шлюбу. Степан пішов угору — спочатку начальник відділу, потім партнер, потім керівник великої компанії. А я залишилася в домі серед пляшечок, пелюшок, щеплень, гуртків, шкільних зборів, хвороб і маленьких дитячих страхів. Я жодного разу не пошкодувала. До того вечора мені здавалося, що я обрала любов…
