— Ах ти, приблудо нещасна! Мати тебе невідомо від кого принесла, а тепер усе село має на тебе дивитися! — шипіли вслід Назарові хлопчаки, коли він проходив повз двір, намагаючись не показати, як сильно тремтять у нього губи.
Баба Поля підвела очі від столу, щойно грюкнули вхідні двері, і відразу сплеснула руками.
— Господи, за що мені це покарання? — вигукнула вона, підводячись так різко, що стілець заскрипів по підлозі. — Знову сорочка в шмаття, штани всі в землі! Ти що, навмисне мене зводиш? Скільки можна ганьбити дім?
Назар стояв біля порога, опустивши голову. Йому здавалося, якщо він дивитиметься тільки на свої збиті черевики, баба Поля не помітить ні розсіченої вилиці, ні темного синця під оком. Але стару в першу мить справді більше займав одяг. Вона підскочила, схопила його за плече й почала крутити перед собою, ніби перевіряла не хлопчика, а зіпсовану річ.
— Немає на тебе ради! — голосила вона. — То в багнюці виваляєшся, то додому як обірванець заявишся. Та я тебе в притулок здам, от що! Нехай там із тобою розбираються. Нащо тільки сестрі слово дала? На старості літ узяла собі біду на шию.
Назар мовчав. Він боявся навіть вдихнути гучніше, ніж звичайно. Якщо баба Поля дізнається, що він знову зчепився з Остапом Шульгою, тоді самою лайкою не обійдеться. Вона неодмінно дістане з-за печі тонкий прут і скаже, що інакше такого впертюха не навчити розуму.
— Ну і що, скажи, з тобою робити? — вела далі вона, пильно дивлячись на нього. — Мати твоя нагуляла, а я тепер мучся?
Ці слова вдарили сильніше за кулаки. У Назара всередині ніби щось обірвалося. Важкий клубок підкотився до горла, стало важко дихати, у вухах загуло. Він хотів сказати, що нічого поганого не зробив, хотів пояснити, що першим ударив не він, але язик не слухався. Кімната почала розпливатися, обличчя баби Полі потемніло й від’їхало кудись далеко. Її переляканий крик долинув уже ніби з криниці, глухо й протяжно…
