Отямився Назар на своєму вузькому ліжку. Під головою лежала складена вдвічі подушка, у кімнаті пахло ліками, а поруч сиділа Галина Степанівна, місцева фельдшерка. Її обличчя завжди здавалося йому спокійним і теплим, ніби вона вміла самим лише поглядом зменшити чужий біль.
— Ну що ж ти, Назарчику, налякав нас, — тихо сказала вона й поправила ковдру. — Баба твоя до мене прибігла біла як полотно. Серцеві краплі просила, а сама твердить: хлопчина впав, майже не дихає.
Назар спробував підвестися, але Галина Степанівна м’яко притиснула його плече до постелі.
— Лежи. Головою вдарився, та й до того тобі дісталося. Розповідай, з ким знову не поладнав?
— З Остапом, — видихнув він. — Він сказав, що я чужий. Що мама мене невідомо від кого народила. А потім ще сказав, ніби я син якогось зайди-волоцюги.
— І ти поліз битися?
— Він перший ударив, — Назар відвернувся до стіни. — Каменем. Я тільки потім.
Баба Поля, що стояла у дверях, знову спалахнула.
— Ах ти, безсоромний! Остапа зачепив? Хороший хлопець, із порядної сім’ї, не те що ти. Та він правду сказав! Приблуда ти і є, чого вже тут!
Галина Степанівна різко обернулася.
— Пелагеє Романівно, діти й без дорослих уміють бути жорстокими. Але ви навіщо це повторюєте? Він дитина, та ще й ваш рідний.
— Рідний, — гірко всміхнулася баба Поля. — Сестрин онук, не сперечаюся. Тільки Мар’яна такого сорому по собі лишила, а мені розхльобуй.
— Досить, — втомлено сказала фельдшерка. — Зараз не про це. У хлопця, схоже, легкий струс. Йому потрібен спокій. Я оброблю садна, зроблю укол, а потім відвезу його до лікарні, нехай лікар подивиться й призначить знімок.
— Та б’ється він не вперше, — буркнула стара. — Чого так бігати навколо нього?
— А свідомість він теж не вперше втрачає?
Баба Поля осіклася й відвела очі.
— Ось тому й поїде, — сказала Галина Степанівна вже м’якше. — А поки нехай спить. І не здумайте його сварити, коли прокинеться.
Назар чув їхні голоси дедалі тихіше. Укол виявився майже безболісним, ранки защипало, коли їх протерли ліками, але він навіть не сіпнувся. Найбільше боліло не обличчя. Боліли слова, якими в нього жбурляли день у день, наче камінням. Коли хлопчик заснув, Галина Степанівна вийшла на кухню й зупинилася біля вікна. Їй було шкода Назара до щему, бо вона пам’ятала його матір зовсім іншою — молодою, довірливою, осяйною Мар’яну…
