Кров піднімалася в рані так, як піднімається вода в човні, що не має дна. Антон тримав розширювач обома руками й дивився не на грудну клітку, а на людину, що стояла навпроти.
Професор Ігор Черненко, якого годину тому привезли з вертолітного майданчика службовою машиною головного лікаря, стояв над розкритим хлопчиком і не рухався. «Тиск шістдесят на тридцять», — сказав анестезіолог. «Шістдесят на тридцять, Ігорю Васильовичу».
Черненко не відповів. Його права рука лежала на краю рани, у рукавичці, рівна й цілком спокійна. Вона не тремтіла.
Вона просто нічого не робила. Двадцять хвилин тому він увійшов до операційної так, як входять до студії. Коротко кивнув усім одразу, назвав операційну сестру Голубонькою, спитав, хто тут асистує, і, почувши, що асистент третій рік після ординатури, усміхнувся майже доброзичливо.
Розріз він зробив упевнено. Ребра розвів упевнено. А потім, коли стало видно місце розриву — не в м’язі, де все просто, а біля самого кореня, там, де судина входить у серце і стінка тонка, як мокрий папір, — він узяв затискач.
Тканина розійшлася під браншами, дірка стала вдвічі більшою. Від цієї секунди він не зробив жодного руху. «Відсмоктувач», — сказав Антон.
«Відсмоктувач». Марина вже подала. Вона стояла на своєму місці, біля столика з інструментами, як стояла останні шість років, трохи боком, перенісши вагу на здорову ногу, з руками, піднятими перед собою.
Операційна сестра. Кульгава Ковальчук, яку в цій лікарні ніхто ніколи не називав на ім’я та по батькові. «Тут нічого не зробиш», — сказав Черненко.
Він сказав це неголосно й дуже розсудливо, тим голосом, яким пояснюють родичам, що медицина не всесильна. І зробив пів кроку назад від столу. Апарат за головою хлопчика задзвенів тонко й часто.
«Тридцять вісім», — сказав анестезіолог. «Я його втрачаю». Антон повернув голову до Черненка, потім до анестезіолога, потім знову до Черненка.
Йому було двадцять дев’ять років, він тримав розширювач у чужій грудній клітці й не знав, що належить робити, коли світила відходять від столу. Марина поклала затискач назад на столик. Вона зробила це дуже обережно, щоб інструмент не брязнув.
Потім обійшла кут стола. Три кроки. І на третьому нога підвела, як завжди підводила.
І все ж стала на місце Черненка. «Розширювач тримайте рівно», — сказала вона Антонові. «Не тягніть на себе. Відпустіть на палець». «Сестро», — сказав Черненко. «Відсмоктувач мені в рану і тримайте там, де я скажу».
Вона не дивилася ні на кого, крім хлопчика. «Нитку 3/0 на малій голці. Прокладки. Швидко». Ніхто не зрушив з місця. «Ви розумієте, що ви зараз робите?» — спитав Черненко.
«Так», — сказала Марина. Анестезіолог подивився на монітор, потім на неї. Він був у цій лікарні двадцять два роки й знав рівно дві речі.
Що хлопчикові лишилося хвилини три і що за все, що станеться далі, відповідатиме хтось інший. Він опустив очі до своєї апаратури й сказав: «Працюйте».
Марина взяла голкотримач. «Затискач приберіть зовсім», — сказала вона. «Тут не можна перетискати. Тут усе порветься далі. Крило не тягнуть».
«Крило кладуть».
І тоді Черненко, який до цієї секунди говорив спокійно й розсудливо, зробив крок уперед і сказав зовсім іншим голосом. «Звідки ви…» Він не договорив. Його рука вийшла зі стерильного поля й повисла…
