Одинадцятьма годинами раніше, о шостій сорок ранку, Марина Ковальчук стояла в жіночій роздягальні хірургічного відділення й приколювала до вивороту кишені срібну брошку. Брошка була маленька, завбільшки з ніготь великого пальця. Ластівка з розкинутими крилами, потемніла по краях.
Вона носила її завжди з вивороту, щоб не бачили. Сестрам не належить прикрас, та й пояснювати нікому нічого не хотілося. Вранці приколювала, увечері знімала.
Вісім років поспіль. Потім вона витрусила на долоню дві таблетки з м’ятої упаковки, проковтнула без води й пішла на п’ятихвилинку. На п’ятихвилинці розбирали дванадцяту палату — жінку шістдесяти чотирьох років, напередодні прооперовану з приводу непрохідності. «Ніч спокійна», — доповідала чергова. «Скарги на слабкість».
«Добре», — сказав завідувач відділення. «Далі». «У неї сьогодні зранку пульс сто десять», — сказала Марина.
В ординаторській стало тихо не тому, що всі замовкли, а тому, що всі й далі займалися своїм. Хтось дописував, хтось гортав телефон. Завідувач підвів голову.
«Дякую, Марино Сергіївно. Ми подивимося». «І живіт у неї сьогодні не такий, як учора. Я зранку допомагала її повертати». Антон Бондар, що сидів біля вікна, усміхнувся в чашку. Усміхнувся не зло, поблажливо, як усміхаються, коли доросла людина каже щось миле й зайве.
«Тахікардія після наркозу — це норма», — сказав він. «Вона вчора три години на столі пролежала». «У неї вчора ввечері було вісімдесят шість, Марино Сергіївно», — сказав завідувач і закрив журнал.
«Ми подивимося. Ви, якщо можна, по своїй частині». З кутка підвелася Світлана Гриценко, старша операційна сестра.
Жінка з короткою сивою стрижкою і звичкою тримати руки схрещеними на грудях, ніби їй завжди трохи холодно. «Якщо сестра каже, що живіт не такий, — сказала вона, — то живіт не такий. Я цю сестру знаю довше, ніж ви всі тут працюєте».
«Світлано Олегівно, я просто кажу». Вона знизала плечима й сіла. «Подивіться жінку, Антоне Павловичу. Вам десять хвилин, а мені потім із її сином розмовляти». Антон подивився на неї, потім на Марину, встав і вийшов, нічого не сказавши. За сорок хвилин дванадцяту палату повезли назад в операційну з кровотечею, і ніхто більше до цієї розмови не повертався.
В обід Марина зайшла в дванадцяту після того, як жінку привезли з операційної вдруге. Та лежала із заплющеними очима й говорила в стелю, що син не бере слухавку, бо вона вчора не змогла йому додзвонитися, а він тепер думає, що вона померла. Марина дістала свій телефон, набрала номер, який жінка продиктувала пошепки, дочекалася гудка й вклала апарат їй у долоню.
«Я за дверима, — сказала вона, — не поспішайте». І вийшла в коридор, щоб людина могла плакати без свідків.
Швидка з траси приїхала о сімнадцятій п’ятдесят п’ять.
Хлопчик, п’ятнадцять років, пасажир, ремінь, удар у стовп. Приймальне відділення за чотири хвилини стало схоже на вокзал. Дві бригади, каталка, хтось кричав про рентген, хтось тягнув штатив.
Антон стояв над ним, слухав грудну клітку й говорив швидко й коротко, як говорять, коли рішення вже ухвалене. «Зліва нічого не дихає. Дренаж ставимо тут і на стіл. Просто зараз на стіл». Дренаж дав одразу вісімсот, потім ще двісті. «На стіл», — повторив Антон.
«Зачекайте», — сказав завідувач. Він тримав телефон біля вуха й дивився в підлогу. «Що значить “зачекайте”?» Завідувач підняв палець, послухав, сказав у слухавку:
«Так, звісно, безумовно». Тричі поспіль пискнув телефон. «Це Мельник, — сказав він. — Кирило Мельник. Батько — Олег Мельник. У нього клініки по всій області. Він у нас п’ять корпусів відремонтував». Батько розпорядився чекати. Він викликав професора Черненка зі столиці.
Вертоліт вилетів. Буде о дев’ятнадцятій тридцять. У коридорі стало дуже тихо, і в цій тиші було чути, як булькає дренаж.
«Півтори години, — сказав Антон. — Кров іде повільніше. Ти сам сказав, темп упав».
«Півтори години, Антоне Павловичу, — сказав завідувач утомлено й майже по-людськи, — я не можу не пустити до його сина хірурга, якого він особисто викликав. Мене завтра тут не буде, і тебе теж». Марина стояла біля стіни з готовим до відправлення набором і мовчала. Вона мовчала всі вісім років, і це їй завжди допомагало.
Потім вона підійшла до каталки, поправила хлопчикові голову, щоб він не лежав щокою на пряжці ременя, який із нього не зняли, і сказала анестезіологові неголосно: «Підігрійте розчини й грілки під нього. Він півтори години буде вистигати…»
