На ювілеї свекруха вихваляла Андрія за щедрість

На дні народження сина свекруха постукала виделкою по келиху.

— Ось мій Андрійко — справжній чоловік: і цю годує, і комуналку сплачує.

Андрій глянув на дружину й боягузливо втупився в телефон, знаючи, чия картка насправді оплачує цей цирк.

Двері не відчинялися. Ключ застряг у замку, наче натякаючи: «Катю, не ходи туди, там знову цирк». Катерина зітхнула, поправила лямку важкої сумки, у якій лежали два ноутбуки та звіти за квартал, і щосили провернула метал. Клацання.

Із глибини квартири, наче з розпеченої духовки, війнула суміш дорогих парфумів — важких, квіткових, задушливих — і запаху запеченої курки. Голос Людмили Петрівни, свекрухи, перекривав навіть гудіння холодильника.

— Бо чоловік має бути годувальником. Ось наш Андрійко — кремінь: сказав — зробив. Я йому кажу: «Синочку, у мене спина болить», а він мені одразу: «Мамо, жодних черг у поліклініці, тільки платна клініка».

Катерина завмерла в коридорі, не роззуваючись. Зняла туфлі, акуратно поставила їх на полицю. Ноги гули. Дванадцять годин на ногах. Ревізія у трьох філіях взуттєвої мережі, де вона працювала регіональною керівницею. Скандал із постачальниками, істерика касирки. Зникнення трьох коробок із літньої колекції. Вона мріяла про тишу та склянку кефіру, але вдома було свято життя.

У вітальні, розвалившись на її улюбленому бежевому дивані, сиділа Людмила Петрівна. На ній була блузка з леопардовим принтом, яка коштувала як половина зарплати касирки з Катерининого магазину. Поруч, на журнальному столику, парувала чашка кави, тієї самої, із зерен, які Катя привезла з відрядження.

Андрійко, чоловік, сидів у кріслі, втупившись у смартфон. Він старанно вдавав, ніби вивчає котирування акцій, хоча Катя краєм ока помітила на екрані знайомі зелені танки.

— О, з’явилася трудівниця! — Людмила Петрівна сплеснула руками, дзенькнувши золотими браслетами. — А ми тут з Андрійком обговорюємо ремонт на моїй дачі. Він сказав, що повністю візьме на себе дах. Золота дитина.

Катя повільно пройшла до кімнати, відчуваючи, як усередині натягується тонка сталева струна.

— Добрий день, Людмило Петрівно. Привіт, Андрійку. Дах? Цікаво.

Андрій сіпнувся, ховаючи телефон. Але очей не підвів.

— Ну так, мамо, обговоримо потім.

— Я втомилася, Людмило Петрівно.