Віра знову вийшла з-за ширми, притримуючи руками пишну спідницю, і завмерла перед великим дзеркалом у весільному салоні. Здавалося, тканина не торкалася підлоги, а пливла довкола неї м’якою хмарою. Вона вже збилася з ліку, скільки суконь приміряла, але кожна нова викликала в неї той самий дитячий захват, від якого хотілося кружляти й сміятися без причини.
У дзеркалі відбивалася не дівчинка з притулку, не тиха офіціантка з наляканим поглядом, а справжня казкова наречена. Повітряна фата лягала на плечі, тонке мереживо підкреслювало талію, а в очах сяяло таке щастя, ніби життя нарешті вирішило повернутися до неї світлим боком.
«Як же мені пощастило з Кирилом», — думала Віра, не в змозі стримати усмішку. Він був красивий, сильний, турботливий, із хорошої родини, та ще й із таким серцем, яких, здавалося їй, майже не лишилося. Іноді вона навіть боялася радіти надто голосно — раптом доля знову почує й відбере.
З раннього дитинства Віра звикла чекати підступу. Вона з’явилася на світ нікому не потрібною. Мати не померла, не зникла, не захворіла — просто народила дівчинку, не дала їй навіть імені й зникла з лікарні, залишивши немовля чужим людям.
Спочатку Віру відправили до будинку маляти, потім — до притулку. Ім’я їй дала одна з нянечок, тиха добра жінка, яка сказала: «Нехай буде Вірою. Може, хоч ім’я допоможе їй повірити, що її хтось полюбить».
Та роки минали, а по Віру ніхто не приходив. Усередині росла гірка образа на жінку, яку вона мала б називати мамою. Віра не могла зрозуміти: навіщо давати життя дитині, якщо потім можна відвернутися й піти так легко, ніби залишаєш непотрібну річ?
Притулок не щадив. Там не було лагідних слів перед сном, ніхто не гладив по голові після кошмарів, ніхто не питав, чи боляче, чи страшно, чи хочеться плакати. Старші могли відібрати обід, сховати одяг, штовхнути в коридорі й розсміятися. Треба було або навчитися захищатися, або зникнути всередині себе.
Одна Віра, мабуть, не витримала б. Але поруч була Ніна.
Ніна теж не знала родини. Її мати померла, коли дівчинка була зовсім маленькою, і відтоді вона, як і Віра, жила серед казенних стін, залізних ліжок і однакових шафок. Із першого ж дня дівчатка ніби впізнали одна одну. Вони стали триматися разом, ділили печиво, таємниці, покарання й рідкісні радощі.
З ними було важче зв’язуватися: якщо кривдили одну, друга кидалася захищати, не думаючи про наслідки. Разом вони вчилися не показувати слабкості, разом сміялися з того, від чого хотілося вити, разом мріяли про життя, яке колись почнеться за воротами притулку.
Їх часто приймали за сестер. Обидві худенькі, русяві, з довгими косами й трохи кирпатими носами. Одного разу Ніну навіть хотіли забрати в родину. Їй тоді було дев’ять. Прийшли добрі люди, довго розмовляли з вихователями, принесли гарну сукню й м’яку іграшку. Але Ніна вперто вчепилася в руку Віри й сказала, що без неї нікуди не піде.
Увечері дівчатка любили забиратися на підвіконня в кінці коридору, звішувати ноги й дивитися в темне скло, де відбивалися їхні обличчя. Там вони вигадували собі майбутнє: у кожної буде свій дім, добрий чоловік, діти, квіти на вікні, собака у дворі й ніхто ніколи більше не скаже їм, що вони зайві.
Вони знали одна про одну все. Ніна вміла слухати так, ніби чужий біль ставав її власним. Віра могла зізнатися їй у будь-якій слабкості й не боялася, що з неї посміються. Тому, коли сталася біда, Вірі здалося, що разом із Ніною з її життя вирвали половину душі.
Того року вони вчилися в середніх класах. Улітку вихователі повели дітей до річки. Для дітей із притулку це було майже святом: вибратися за стіни, побачити воду, траву, сонце без ґрат на вікнах — уже щастя. Ніхто як слід не попередив, що течія там підступна, а в деяких місцях під водою закручувалися небезпечні вири.
На іншому березі біліли водяні квіти. Вони здавалися такими гарними, що Віра з Ніною не втрималися. За правилами туди плисти було не можна, та й плавали дівчатка погано, але річка виглядала не такою вже й широкою. «Допливемо», — вирішила Ніна. «Удвох точно допливемо», — відповіла Віра.
Спочатку все йшло легко. Вода приємно холодила шкіру, сонце било в очі, квіти ставали ближчими. Але приблизно на середині Віра раптом відчула, як ногу пронизав різкий біль. Судома звела м’яз, тіло перестало слухатися. Вона замахала руками, ковтнула води й закричала.
На березі зчинився переполох. Діти верещали, хтось плакав, хтось кликав дорослих. Багато хто сам не вмів плавати й лише безпорадно метався біля води. Вихователька, зблідла від жаху, кинулася в річку, але Ніна вже пливла до Віри.
Як їй вдалося втриматися на поверхні, Віра потім так і не зрозуміла. Ніна дісталася до неї, штовхнула вгору, допомогла вхопитися за корч, що стирчав із води. Віра кашляла, задихалася, чіплялася пальцями за мокре дерево й бачила тільки перелякане обличчя подруги.
А потім Ніну понесло…
