— Досить! — вигукнув Артем так, що стіни наче здригнулися. — З якого дива ти розпоряджаєшся моєю матір’ю?
Удар виявився швидким і несподіваним. Щоку Ніни обпекло, перед очима на мить спалахнула каламутна білизна. Вона відступила на крок, притиснула долоню до обличчя й почула позаду короткий смішок Раїси Павлівни — тихий, майже непомітний, але від того ще страшніший. Свекруха сиділа в кріслі з виразом людини, яка нарешті дочекалася розв’язки давно улюбленої вистави.
Ніна не відповіла. Не від страху й не від порожнечі в голові. Слова були — важкі, гіркі, накопичені за тижні. Але в ту мить усередині в неї ніби луснула остання тонка струна. Та сама, на якій іще трималися любов, надія і віра в чоловіка, який колись обіцяв бути їй опорою.
Вона ще не знала, що зовсім скоро Артем дивитиметься на неї вже інакше — не з люттю, а з жахом, розгубленістю й безсилим соромом. Але до цієї точки вони йшли не один день.
До приїзду Раїси Павлівни їхня квартира здавалася Ніні маленьким прихистком на краю галасливого міста. Дві кімнати, тісна кухня, балкон з облупленою рамою, дитяче ліжечко біля стіни. Навесні у вікна тягло вологою зеленню, а вечорами в домі ставало так тихо, що чути було, як рівно сопе немовля і як старий годинник на стіні відраховує секунди.
Ніна Сазонова сиділа на дивані, намагаючись не ворушитися. Її синові Семенові нещодавно виповнилося пів року. Ці місяці не минули — вони розтяглися в нескінченний, в’язкий день без початку й кінця: нічні годування, тривожні пробудження, обережні дотики до маленьких грудей, щоб переконатися, що він дихає, і ніжність така гостра, що від неї стискалося серце.
Вона подивилася на свої руки. Колись їй подобалося доглядати за собою: вибирати лак під настрій, добирати сережки до сукні, радіти новій помаді. Тепер нігті були короткими, шкіра на пальцях лущилася, а на зап’ясті темнів слід від гумки для волосся. Її робота дизайнеркою ніби лишилася в іншому житті — там, де були замовники, дедлайни, правки, нічні макети й приємне відчуття, що вона потрібна не лише як мати. Тепер увесь її всесвіт уміщався в маленьке тепле тільце, що пахло молоком, дитячим кремом і чимось рідним до сліз.
Двері відчинилися майже безшумно. До кімнати увійшов Артем.
Високий, охайний, у свіжій сорочці, зі зібраним обличчям, він виглядав людиною з іншого простору — зі світу зустрічей, дзвінків, ділових листувань і швидкої кави між справами.
— Спить? — пошепки запитав він і підійшов до ліжечка.
— Щойно вклала, — так само тихо сказала Ніна. — Майже годину плакав.
Артем нахилився до сина, потім торкнувся губами Ніниного волосся. Від нього пахло дорогим одеколоном і міцною кавою. Колись цей запах здавався їй запахом безпеки. Саме так пах чоловік, у якого вона закохалася два роки тому на вечорі в спільних колег: упевнений, чарівний, уважний, уже тоді на хорошій посаді у великій компанії. Ніна в ті дні була звичайною дизайнеркою — трохи сором’язливою, але живою, захопленою, з палаючими очима. Їхній роман почався швидко, красиво, майже неправдоподібно. Артем говорив саме те, що хотілося почути, і вмів дивитися так, ніби довкола більше нікого немає.
— Ти зовсім без сил, — промовив він, вдивляючись у її обличчя. — Може, з’їздиш до батька на вихідні? Відпочинеш, виспишся. Я побуду із Сьомою.
Ніна втомлено усміхнулася….
